Гарафину Петрівну Маковій в редакційному колективі знає кожен. Якщо не особисто, то за газетними матеріалами, які вона надсилає на нашу адресу. Віддруковані на білому папері рядки завжди вирізняються в редакційній пошті. Бо, на жаль, не так часто зустрічаються листи, автори яких хотять розбудити думку, свідомість, навчити добру. Здебільшого пишуть про зіржавілу водоканалізаційну систему…

І хоча не раз доводилося тримати в руках листи Гарафини Петрівни, познайомитись особисто з нею випала нагода влітку минулого року. Склалася добре знайома газетярам ситуація, коли «лист покликав у дорогу». Лист був анонімний, хоча під ним і стояв підпис: жінки Великого Кучурова. Писали про сільське кафе, в якому і пиво, і горілка на розлив. І вдень, і ввечері чманіють у ньому чоловіки, а прийдуть додому…

Розмова у сільраді, з працівниками кафе дала небагато — «все добре, ніхто не напивається, вип’ють кухоль-другий пива, змушуємо обов’язково взяти щось поїсти. І хто б таке міг написати?»

У коридорі сільради побачила стіннівку, випущену членами жіночої ради села. У ній же прочитала, що очолює жінраду Г. Маковій. Вирішила поговорити ще з нею. Так ми й познайомились. Було спекотне літо. Гарафина Петрівна поралась на подвір’ї, тут же бавилася її маленька донечка Марія.

«Є у Великому Кучурові мальовничий куток. Він називається Турлук. Знаходиться на околиці села і характерний горбистою місцевістю та розкиданими далеко одна від одної хатами. Тут минало моє дитинство.

У видолинку, що став межею трьох сіл — нашого, Снячева і Кам’яни, — причаїлося

 всього п’ять будинків. І були вони настільки далеко від основного поселення, що здавалися відірваними від світу. Його господарі жили обмеженим одноосібним життям. Крик, сварки за «моє» і «твоє» — як у Кайдашевій сім’ї. Ні електрики, ні радіо, ні книги.

Школа. То було царство новизни. Навчившись складати літеру до літери, прикипала до книжечок, як до єдиного джерела пізнання. Пам’ятаю: зима, руки обпікає мороз, а я іду і гортаю сторінку за сторінкою віршованої розповіді С. Маршака «Усатый-полосатый», щоб дорогою дочитати до кінця, бо вдома молодші брат і сестра, що чекають на догляд, опіку, бо вдома кричать: «Кинь книжку із рук, то дурне».

(Із записів Г. Маковій).

— Тут кожне слово — правда. І за кожним словом — сльози і біль, — сказала Гарафина Петрівна, коли дочитала листа односельчанок. — Тільки хто ж це підтвердить? Я розумію, чому жінки не підписались, боялися кулаків своїх чоловіків. Таке чи не в кожній хаті. До кого б вас повести?

Ми пішли стежкою через горби і видолинки у село. Хата від хати, розмова за розмовою.

«Була у нас у першому класі практикантка — Лідія Яківна. Молода, русява, лагідна. Вона завжди говорила тихим голосом. Називала кожного учня поіменно. І ось мала закінчуватися практика. Я ходила і плакала.

Де вона зараз, як склалася її доля — не знаю. Жаль, бо саме вона визначила мій життєвий шлях. Саме тоді захотілося мені теж навчати дітей і бути доброю і лагідною до кожного, як вона.

У мою долю увійшов ще один учитель — Павло Антонович Ільницький. Я не мала нахилу до точних наук і не засвоїла навіть посередньо його предмету. Але це був справжній і великий вихователь, що умів бачити душу дитини і враховувати все, що впливає на неї, до найменших деталей.

Зараз, на відстані майже двох десятиліть, з глибокою вдячністю згадую його: «Дорогий мій учителю! Спасибі, що не були байдужим, що через день долали протягом двох років по сім кілометрів від школи до моїх батьків і, використовуючи найрізноманітніші методи сердечного впливу, забирали мене на уроки, допомогли здобути середню освіту, дійти до мети!»

(Із записів Г. Маковій).

— Якщо буде потрібно, — сказала тоді на прощання Гарафина Петрівна, — посилайтесь на мене в газетній публікації. Я — вчитель, голова жіночої ради. Якщо я не скажу правду, то хто?

Матеріал під назвою «П’ють у Великому Кучурові» з’явився у «Радянській Буковині» через якийсь тиждень після відрядження.

«Якою вчителькою була на перших порах? Поганою. Пояснювала новий матеріал, перевіряла завдання, обмежувалася уроками і не думала, як там живуть мої учні поза школою, що їх болить. Зрушення почалося з особистого:

 на лаву підсудних потрапив рідний брат. Тоді вперше замислилась: шкода, що у його долі не було такого учителя, як у моїй. І став для мене кожен мій учень окремою історією. Стала заглиблюватись в педагогічну літературу. Виникла внутрішня потреба допомогти вихованцям правильно зорієнтуватися у житті, кристалізувати волю, виробляти характер. Почали проводити загальношкільні диспути типу: «Яка ти, сучасна дівчино?», «Який ти, юначе?», «В чому сенс життя». Шкільні заходи переростали в загальносільські. Вели мову про красу людську, про душевну глухоту деяких односельчан, дитячі одкровення про батьків. У районці з’явилися мої перші дописи — «Людина розпочинається в сім’ї», «Вам лист, матері і батьки», «Ким бути і яким бути?», «Втрат може не бути». Від тоді я стала сіллю в оці: «Як ти можеш паплюжити школу, в якій вчилася, яка тебе зробила людиною?!» Не сподобалося, що в газетній статті звернулася до колег: «Говорімо відверто: чи можемо заявити, що все робимо, аби в наших дітях культивувалося почуття радості від того, що вони живуть поруч з нами?»

(Із записів Г. Маковій).

Друга зустріч з Гарафиною Петрівною відбулася зовсім недавно, напередодні святкування Дня преси. Вирішила розповісти про її активність як громадського кореспондента, діяльність клубу «Юні кореспонденти», яким керує в школі.

У школі Гарафини Петрівни не було. Сказали, що занедужала. Знайшла вдома.

З усіх кутків дивився на нас Володимир Висоцький.

— Так, люблю поезію Висоцького, — сказала Гарафина Петрівна.

Через хвилину внесла п’ять великих альбомів. В них вирізки з різних газет. Свої і юнкорівські, фотографії, конверти із зворотніми адресами редакцій, видавництв, відомих письменників. Картотека на різноманітну тематику. Деякі особисті записи.

— Оце все, чим можу похвалитися.

«Коли у Чернівцях був республіканський семінар керівників гурткової роботи, мене попросили виступити. Потім багато учасників семінару побували в школі, щоб переконатись на власні очі у почутому. Матеріалами у кімнаті юнкорів були вражені. Тоді й запропонувала мені керівник семінару узагальнити все і підготувати статтю в журнали «Радянська школа» та «Українська мова та література в школі». Там надрукували відразу. Значить, варте уваги, а в школі на це ніхто уваги не звернув».

(Із записів Г. Маковій).

— Ви можете виділити якийсь свій матеріал, найбільш пам’ятний для вас? — цікавлюсь у Гарафини Петрівни.

— Завжди пишу про те, що мені болить.

— А зустріч з цікавою людиною?

— Можливо з онуком Марка Вовчка Б.Б. Лобач-Жученком. Це настільки цікава людина. Познайомило нас його дослідження про бабусю-письменницю. Написали відгук на його книгу після того, як обговорили. Приїздив він до нас у Великий Кучурів. І ми побували в гостях на його московській квартирі. Друкарську машинку подарував мені на згадку про гостини у селі. На ній і друкую.

— Гарафино Петрівно, чого прагнете навчити своїх учнів?

— Доброти. Своїм вихованцям раджу вести щоденники. В них обов’язково робити аналіз: що доброго зроблено, що не вдалося, яким треба стати, що цьому заважає? Дитині обов’язково потрібно допомогти пізнати себе, дати їй ідеал. На раді класу мої учні звітують про добрі справи за тиждень, на могилі Сергія Тетеріна (його ім’я носить наш загін) — за місяць. Тут же, біля могили, закопані клятви. Клятви про те, якими стануть у житті. А приходить людина у життя для добра і краси.

«Скільки б не робив, хоч лусни, а результатів відрадних не буде, якщо загальна атмосфера в школі не є царством добра і краси. Вирішила плюнути на все, пішла працювати в редакцію районної газети. Хоч би хто спробував затримати.

В редакції відразу помітили мою роботу, нагородили грамотою до Дня преси. В школі набагато більше було зроблено, хоч би хто добре слово сказав. Але не могла без дітей: чи звичка, чи покликання. Приходжу за газетним матеріалом у школу, прошу провести урок. Вирішила повернутись у школу. Але то було непросто. Аякже, я мала гріхи.

У «Радянській Буковині» з’явилася стаття про патріотичне виховання учнів. Кореспондент розмовляв з ними, а вони мало знали про своє село. Виявляється, я була винна, що у село приїздив кореспондент. Наступного дня зібрали збори і обговорювали мою поведінку.

…Так важко поверталася в школу. «В школі будеш ти або я», — сказав мені тодішній директор школи. Їздила аж в Міністерство освіти. Дали мені групу продовженого дня…»

(Із записів Г. Маковій).

Не так давно, 9 квітня, надрукувала Гарафина Петрівна невелику публікацію в районці, де теж порушувала актуальну проблему. Після публікації колектив школи провів обговорення газетного матеріалу, а точніше… поведінки Г.П. Маковій.

— Так вже все набридло, бо не було об’єктивності, але якщо хочеш називатися людиною, то мусиш виступати проти байдужості, служити істині, робити все, що можеш. Тому і з’явилися «Книга пам’яті» про наших односельчан, «Струни серця» — фольклорний матеріал села, тому й намагаюся виховати в учнів почуття доброти, уваги до всього, що оточує нас.

Якось одна із наших колег сказала мені: «Ти диви, оті дурниці, що ти колись робила, тепер, кажуть, треба». Отак визнали мою позакласну роботу, якій віддавала весь вільний час.

Може, знову образиться дехто з моїх колег, але переконана: реформи школи не відбудеться, якщо до дітей не прийде вчитель — особистість, якщо вчитель не стане дослідником життя. Матеріал на цю тему теж посилала в „Радянську Буковину“.

«Дорогий Олександре Сергійовичу, доброго Вам дня!

Вашого листа отримала. Зробила деякі записи про своє життя, як просили. Дуже сумно, що погано почуваєте себе. Боляче Вас уявляти в боротьбі з недугами, думати, що тепер не так просто буде Вам навідатись в Кучурів.

Кажете, що хочете написати про мене як про дописувача до газет та журналів. Боюсь, не вийде, бо нема нічого незвичайного, хоч дуже Вам вдячна за добрий намір. Рада була б, якби Ви написали до нашої районки. В «Буковину» не пройде. Хіба до Дня преси. Це, розумію, виглядає нескромно. Але мені так набридла ота всебічна гризотня, що таки хотілося, аби почитали деякі мої колеги дорогі, рідня та й збагнули, що не зморозила голову, а роблю потрібне і цінне. Тож пробачте оцю нескромність.

Всього я не описала. Та чи й потрібно? Найважливіше, думаю, те, що роблю все не заради доброго слова, а для того, щоб якомога більше моментів пронести в майбутнє, спонукати до роздумів, а декого й до пробудження, совісті.

Ой, Олександре Сергійовичу, тепер Ви і не зрадієте, що зачепилися зі мною, а я так скажу: якщо можете, допоможіть, а якщо ні — то спасибі і на тому, що мала перед ким висповідатись…»

(Із записів Г. Маковій).

Л. Черняк, кореспондент „Радянської Буковини“

На фото: Г.П. Маковій.

(Газета „Радянська Буковина“, 10-07-1988 року)