…Минуло вже кільканадцять хвилин, коли я отямилась, і, вибачившись, делікатно перервала розмову, перевірила диктофон. А він… чомусь не записав цю розповідь. Хоч і крутив касету. Мабуть, заслухався, як і я.

Ґарафіна Маковій – в минулому вчителька Великокучурівської середньої школи Сторожинецького району Чернівецької області. Відмінник народної освіти. Сьогодні на заслуженому відпочинку. Але це просто вважається, що на відпочинку. Вона працює щодня і без перерви. Найперше редагує загальноукраїнську народознавчу газету «Економічно-Благочестивий Вісник — за утвердження святості й праведності на Землі», тобто відновлення душі народності, святості. «Не треба боятися цього слова, — каже Ґарафіна Петрівна. — Як сказано в Біблії: „Будьте святими, бо Я, ваш Отець, святий“. Тобто не створіть зла, щоби бути зі Мною досконалим на з’єднання. Адже, якщо людина не творить свідомо зла, то вона по суті є святою. Бо вона не нарощує в світі темені. Я очолюю, — продовжує Ґарафіна Маковій, — заснований на зібраних протягом десятиліть в одній мікроклітиночці — одному селі знаннях (мудрості наших предків) Народознавчо-Просвітницький Центр, який має осередки майже в усіх містах України, в тому числі і в Києві».

— Пані Ґарафіно, чим займається ваш Народознавчо-Просвітницький Центр?

— До нього входять вчителі, тут дуже багато досвіду черпають молоді матері, тут працюють на освіту самотужки. Сценарії самі складають і програму склали, й працюють за нею на Львівщині. Центр знаходиться у Чернівцях на вулиці Нечуя-Левицького, 8/1. Є вже й результати. Якщо людина вертається до корінної основи, до отих глибин високої моралі, яка цвіла в душах наших предків, вона ніби впускає в себе животворний сік, оновлюється, від неї відходять хвороби, в сім’ї настає злагода, спокій, лад. Діти не стають поганими. Їх спрямовують до добра.

У Ґарафіни Петрівни є зошит відгуків, виданий уже двома книжками «Скальпель Любові», «Слово моєї душі». Також книжка «Сповіді», де люди повернулися до того, як було колись — до порядності, чесності, світла душі, ставлення до всього живого з великою пошаною, випромінювання із себе сонечка. «Ми тоді єднаємося, — каже пані Ґарафіна, — із загальною сонячною системою світла. Від нас відпадає все чорне, брудне, що є основою наших трагедій, хвороб наших і наших дітей.

— У вас таке дивне цікаве ім’я Ґарафіна. Звідки воно?

— У нас на Буковині поширене таке ім’я. Це румунське слово, що означає «нагідки».

— Ви були вчителькою української мови й літератури?

— Так, а потім народознавства.

— Як Ви стали вчителькою, Ви так хотіли, чи вас доля привела?

— Я хотіла. Дуже хотіла. Сама я з неблагополучної сім’ї. У нас завжди були крики, сварки. А в школі вчителька молодших класів була дуже строгою. Всіх нас тягала за вуха, била метровою лінійкою по пальцях і теж завжди кричала. Дуже хотіла бути передовою, всіх інспекторів завжди водили до нашого класу. А в другому класі до нас прийшла практикантка і всіх дітей називала по імені. Це нас просто приголомшило. Коли через два тижні вона вже мала йти (тут пані Ґарафіна розплакалась), я не могла до школи ходити і тоді вирішила, що стану вчителькою — щоб гладити діток по голові, знати, як вони живуть дома і всім допомагати, аби не кричати на дітей: «Ти, лайдаку, не вчиш уроків». Бо дома, буває, в нього така обстановка, що дитина й жити там не може.

Я мріяла бути вчителькою, але умови були нелегкі. Вже навіть заміжньою поступала кілька разів. А потім закінчила філологічний факультет Чернівецького університету на вечірній формі навчання. І коли почала працювати, то не могла уявити собі, як можна бути вчителькою і не знати батьків тих дітей, які ходять до школи, не знати, як живуть ці школярики. Я давала дітям заповнити анкету «Мої батьки і я».

Вони думали, що я не знатиму, хто пише, але я впізнавала їх за почерком. Дитина писала: «Коли тато б’є маму, мені хочеться випити всі таблетки, які в неї є, бо вона хвора, і померти. Але мама буде тоді дуже плакати».

Коли я розмовляла з батьками, то вони в основному змінювали свою поведінку, бо ніхто з них до того і не здогадувався, що в тих діток робиться в душі. Як тяжко вони переживають всі незлагоди.

— Ви прийшли до дітей, погладили їх по голівці… Справді, якщо людину в дитинстві ніхто не гладить, то вона потім намагається свою ласку передати комусь іншому…

— І стала провідником того всього гарного, що було в нашому корені. А воно передається на стовбурець, на листочки, на гілочки… І я вже не я, для мене нічого немає, крім того, щоб узяти цей світ і нести тим, хто хоче, допомогти їм побачити, випростатись, почати жити по-новому…

Почну з того, що є найпроблемнішим нині. Я пропрацювала тридцять років у школі і ніколи не сіпанула жодної дитини… Не тому, що я така хороша, а тому, що я відчувала її. Дитину треба відчути. Треба, щоб у школу не потрапляли випадкові люди, які не можуть дочекатися дзвінка на перерву, а дітей обзивають поганими словами.

Якщо з таким ставленням учитель приходить у клас, він справді стоїть і не знає, як пробути ті сорок п’ять хвилин, не знає, що з тією дитиною робити, а дитина не знає, що робити з тим учителем. І виходить тертя, конфліктна ситуація.

Треба розуміти: ти прийшов до школи вчителем і це твоя велика місія.

А часто буває так, що дитина заможно живе, батьки її леліють, одягають, але вона полишена увагою душі, до її проблем нікому немає діла…

— Ґарафіно Петрівно, все одно в школі є дітки хороші і погані. Чи Ви так не вважаєте?

— Ні, не вважаю. Є діти запущені. Зарослий бур’янець на родовому поприщі гною. Народжені на родовому смітнику, вони не винні, що такі народилися. Це пройшла генетична закладка. Ми не можемо сказати картопельці: «Чому ти не народилася кукурудзою?» а березі — «Чому не народилася дубом?». Вони отримали свою генетичну основу. І якщо мама була як особистість дуже сіра, якщо не сказати чорна, сварлива, брехлива, зрадлива або навіть і була добра, але з поганої родової лінії, вона намагнічує те все в себе. А якщо вона ще пробує сумісництво або якщо відкрилася дівчина хлопцеві на все, що він хоче, то він її покидає. Дівчина боїться, що вона так повтрачає всіх і заміж не вийде. І там нею теж знехтували. І уже лоно не є чистим. А хлопець, якщо теж пробував сумісництво, ішов туди, де його допускали і набирав з чужої родової лінії на себе всього поганого, то нелегка доля буде в їхньої дитинки. А вона нічого не винна.

Ти є учитель, ти є особистість, ти є сонце. Уже тим, що ти читав удвічі чи втричі більше, наполовину чи на кілька років старший за дитину, ти маєш вимір світла набагато потужніший. І якщо ти зацікавлений тією дитиною, її проблемами, просто відчуваєш її душу та негаразди, як людина людину, вона тобі навіть без слів відкривається. У кожній людині є дзвіночок доброти. Вона відкривається, ти запускаєш своє світло.

Чи ти читаєш на уроці вірші, які її схвилюють, чи ти щось розповідаєш, чи ти питаєш про її проблеми чи про чиїсь, ти її наповнюєш, вона перероджується. В мене не було важких дітей. Сьогодні вони є вчителями. Хлопець, який мені ноти недавно написав до пісень одного села, є директором Будинку культури. Навчається в університеті культури. У школі він грав на трубочці, скакав по столах. Я від нього була ледь старша. Але слухав мене з відкритим ротом і не поворухнувся.

Бо вчитель має бути той, що зачудовує.

Не треба сидіти і думати, з чим ти прийдеш на урок… Це штучне. Є будинок, але нема храму, де людина розкривалася б.

Вчитель має йти до школи з бажанням „преобразити“ дітей, допомогти. Якщо він не має такого, треба тікати зі школи.

Моя старша донька працювала у школі. Вона дуже гарно малює, навіть церкви ікони їй замовляють. Взяли її вчити малювання. Вона має талант, а діти її не слухають. Тому пішла зі школи.

Отже, якщо ти не вмієш зачудувати дитину, обминай школу, не каліч людські душі, бо це є великий злочин. Вчитель іде ліпити душу дитини, аби вона не мала скаліченого життя, аби потім не калічила діток своїх. Він мусить допомогти їй бути сонячною…

Я постійно повторюю: треба вертатися до того затоптаного цвіту наших предків, адже вони мали таку висоту духу, що тільки вражаєшся, хоч не вміли навіть розписатись. Тепер ми маємо освіту, іноді по дві-три. А вийдеш вранці в місто, а там пляшок, папірців, окурків — як море. Хто це кидає? Як же це можна так робити?

Колись стара, поважна людина, було, навіть не плюне на землю. Бо Земля — матінка. А воду називали Господніми очима. Борони, Боже, щось туди кинути. І в народі казали: „Зневажиш воду — накличеш шкоду“, „Поможеш воді — зарадиш біді“. Такою самою була моральність і висота душі в ставленні хлопця до дівчини, а дівчини до хлопця.

Тут я би хотіла вернутися до пісень. Адже то така висока організація народної поезії.

 

Чи я тобі, моя мамко,
много хліба переїла,
що ти ня віддала,
світ мні зав’язала,
за кого я не хотіла.

 

З іншої співанки:

 

А за нелюбим сонце не світить,
а за нелюбим не цвітуть цвіти,
а за нелюбим сльози, як зерна,
моя веселість та й ся не верне.

Якби я тя мала, так би шанувала,
на порозі роззувала, ніженьки вмивала.

 

Висота в тому, що людина вміла віддавати.

— Наші предки так виховували своїх діточок, щоби була дистанція між хлопцем і дівчиною, аби вони розуміли, що вони поєднуються на те, щоб в Бога покликати душечку. І ту душечку виховати, навчити Закону Божого. Коли хлопцеві сподобалась дівчина, він не тягав її за коси чи щипав, аби привернути увагу. Він кидав лілію в її подвір’я — символ дівочої чистоти. Йшло це традиційно — із покоління в покоління. І як пишуть у Біблії, що архангел Гавриїл прийшов звістити лілією Діву Марію, що вона Дитя Боже народить, так і хлопець кидав лілію, щоб вона колись була добропорядною матір’ю його дітей. Мама, котра перша виходила надвір, відмітаючи від порога, брала лілію, клала в святу воду, аби дівчина через цього хлопця ніколи сльози не лила. І це зовсім не забобон. Хлопець мав у руках лілію. Його руки, його суть, його любов переселилися туди, в отой символ чистоти. І якщо там був якийсь бруд, свята вода своїм зарядом нейтралізувала його.

Правда, був ще один знак. На Петра, в чоловічий день, день чоловічої сили, вона могла йому подарувати таке квадратне полотничко, вишите по кутках. Візерунки придумувала сама. Вони не були ніколи запозичені. Дівчина ніби виказувала Богу молитвами бажання, якого вона хоче судженого, як би вони жили в сім’ї, які б мали в них діточки бути. Але це знову правило народної моралі. Та вона дивилася, кому дарує свою вишивку, бо хлопець міг повернути її, це було великою ганьбою. На танцях оголошувалось: «Наступної неділі Іван буде повертати Марічці вишивку». Все. Музика зупинялася. А всі ходили на ті народні гуляння. Два танці танцюють усі. Третій танець — на шириньку (так називалась ця вишивка). Спускають музиканти те полотничко, він складає його удвоє, би Марічка без нього мала пару. І вона мусить її забрати.

— А чи можна, щоб в одній сукні кілька наречених вінчалися? Сьогодні звично взяти її напрокат чи позичити.

— Ось якраз це і є позичена доля. Колись дівчина готувала весільну сорочку від прядива, молячись. І та сорочка була пройнята її молитвами, її бажанням, мріями. Вона захищала, як панцир. І в тій сорочці, в якій вінчалися, в тій і кінчалися. Її тримали на смерть. Це уже ніби попереджувало розлучення. Якщо жінка товстіла, то лишала полотнище з першої своєї шлюбної сорочки і вшивала клинки. Якщо ми беремо плаття напрокат, то беремо напрокат і долю. Тобто беремо кореневу основу якраз у такий шлюбний день, зроблену чужим родом, і несемо собі, ми йдемо своїм світлом і все перезаряджаємо.

Народна педагогіка — це така мудрість, відшліфована і діюча, що скільки академіків не сиділи б і не придумували, важко щось додати. У мене є книжечка, яка називається «Те, що я бачу» і «Прошу прийняти». Є ще й інша назва «Щоб жив на Землі Христос». Коли до нас Бог приходить у душу, то ми стараємось свою душу утримати чистою, щоб у ній не було брехні, лицемірства, прокльонів, усяких пороків. Тоді маємо зв’язкову лінію. Тоді ми захищені від усяких негараздів, від безчинств роду, від оточення. Нас обмине все зле, яке скупчується на нашій дорозі. Якщо ми порочні, то своїми пороками, негативними вчинками затягуємо негатив свого кореня. Все має корінь: дерево, пшеничка, травичка, кукурудза… Ми теж його маємо. У Біблії написано: «В поганого коріння нищиться погане насіння». Ми не відаємо, що наш корінь колись натворив. У книжці «Те, що я бачу», «Прошу прийняти» стотрирічний дідусь Гавриїл розповідав: «От я є Гавриїл. А від мене два промені вдолину — це мої тато і мама. Вони мали братів і сестер — це ще промені. А ті ще мали. Він нам дорахував до шістнадцятого покоління. Від цієї точки є чотирнадцять промінців — це мої сини і дочки, є ще розгалуження — внуки і правнуки, праправнуки. І ось кільце. Якщо я, дід Гавриїл, буду чистим, то стану, як цідило на молоко. Я не пропущу все погане, що там натворили, і воно не піде на моїх дітей, на внуків, правнуків. Навіть, якщо мої діти щось наробили, то вже відповідатимуть тільки за своє. Я нічого не пропустив. Бачите, яку я маю вагу».

Тобто він нам розповідав про чистоту роду, як наші предки старалися зберегти її.

Або, віншування, новорічні щедрування. Народилася дитина — все було на виду. Віншування з дитиною. Мала дівчина вийти заміж — віншування, щоб був добрий їй чоловік. Якщо чоловік був лайдак, пиячок, віншували жінку і не казали «пане-господарю». Це була така ганьба… То кожен старався не пити, не гуляти, бо він має дітей. Якщо повіншують жінку, все — ніхто в нього доньку заміж не візьме. І це було складене таким кільцевим оберегом, щоб прямо росло родове дерево, а плоди мали сонячну основу… Ніхто нікого не вбивав, не боявся дитину на вулицю випустити.

В книжці «Те, що я бачу», «Прошу прийняти» описано все на конкретних долях людських, з конкретними адресами, розкрито дію Божих Заповідей. Бо в Заповіді тільки сказано: «Шануй отця й матір — благо тобі буде». А в книжках розкривається, чому «шануй — благо тобі буде», або «не будеш шанувати — будеш мати вкорочене життя».

На конкретних долях показує, що тато й мама є ніби лійка душова з дірочками, через яку позитив на дитину проходить. Якщо ми не шануємо тата і маму, ми чорною енергією непослуху ті дірочки закриваємо, як пластиліном. І позитив на нас не йде. Ми маємо погану долю. І нам іде невезіння.

Конкретний приклад тут є у «Прошу прийняти» з Кельменців Чернівецької області. Дівчина каже: «Не можу вийти заміж. І все думаю — чари. А це пригін чорної енергії». Ми можемо крапелька до крапельки — і цілу хмару зробити. А кажуть: «Не чари тобі, дівчино. Ти великий язик маєш до мамки. Ти ніби колоду поклала на долі своїй. Суджений не може дійти. А поцілунок стирає чорну енергію. Поцілуй мамці руку, скажи: «Простіть мене, мамко, би мене Бог простив». А далі доглядай за мамою, як за дитиною. До тебе прийде суджений за три тижні. І я бачу він має шрам на руці.

І найвище почуття — це почуття вдячності.

Якщо так усе було, напиши мені листа чи прийди і запиши у книжку відгуків. Вона приходить через чотири тижні з ним і каже: «Ось дивіться — він навіть має шрам на руках». З таких конкретних прикладів і складена книжка.

Кожна людина повинна відповідати за своє.

Нам важко сприйняти, що жінка має бути покрита. Дуже часто, щоб рак відійшов, треба просто хусткою покрити голову. Це захищає від оточуючого негативу. Хоч наче це дивно. Якщо людина не дуже поганої родової лінії, цього досить. Нам не просто також сьогодні зрозуміти, як можна не фарбуватися, не стригтися. А волосся жіноче — це антена зв’язку з космосом. Вона має трубочки на черпання позитиву. І жінка не мала б так багато проблем, і її діточки, які живляться через неї, і чоловік би з дому не тікав…

Ґарафіну Маковій можна слухати безкінечно. Бо з кожною хвилиною ти дізнаєшся ніби щось нове. Чому «ніби»? Та хіба ми не чули від мами, тата, від інших людей цих премудростей життя? Але ставимося до них зневажливо.

А ця проста вчителька з далекого буковинського села зібрала все й описала, щоб ми згадали і дотримувалися тих законів життя. На базі свого села вона дослідила душу людини і серцем дійшла висновку: щоб було добро на землі, кожна людина має відкинути зло й бажати всім і робити тільки добро.

Вона не могла змиритися з безпам’ятством і байдужістю, хотіла відновити все те добре, що напрацьоване людством протягом століть. Вона дослідила душу людини від народження аж до відходу її з цього світу. постало питання, як передати це все людям. І вийшли друком «Затоптаний цвіт», «Очі Згори», «Пісні одного села», «Золоте віно з бабусиної скрині», «У світі рослин». Усе це не тільки захоплюючі книжки, від яких не можна відірватися, а є в них багато повчального.

До речі, прочитавши матеріал, мій молодий колега сказав: «Багато з чим тут можна посперечатися». Можливо. Кожен сам обирає свою ідеологію, своє віросповідання. Але було б добре, якби хоч частково ми до нього дослухалися.

ВІД РЕДАКЦІЇ.

Сьогодні ми подаємо народознавчу новелу «Уроки баби Ниці» з книжки Ґарафіни Маковій «Очі Згори». А в газеті «Сільська школа» друкуватимуться оповідання з книжки «У світі рослин».

Марія Корюненко. „Освіта України“

​

​

УРОКИ БАБИ НИЦІ

​

Бабі Ниці зверх ста літ. І дуже вона не може дивитися на дитяче байдикування.

— Бо мамка і неньо дитину приручали до роботи уже з наймаленькіших літ! — виурочує і додає: — Мала-м три роки — лишали на руки малого. У штири — уже цюпала на грядочки…

Від баби Ниці дізнаємося про основні правила народної педагогіки: якщо дитина вломила гілку куща, дерева — батьки частували нею, поки на тілі не пірвалася («як й ти — хотіла жити!»)… Якщо минула попри старшу людину не привітавшись, скинувши головний убір (хлопчик), лягав без вечері.

І взагалі, перед вечерею дитина тримала перед неньом і мамою звіт: що доброго зробила за цей день, чи вартує того, щоб їй дали їсти, чи чим не зогнівила Бога, за що Він може неня і мамочку покарати (через недобрих дітей).

Тому грабилися (поспішали) робити добрі діла: старенькій людині тайстру на плечі завдати, подвір’ячко підмести, пильнувати товар (худобу) чи просто сказати ласкаве лагідне слово…

Дівчинка мала обов’язки свої, хлопець — свої.

— Брат мав знати роботу свою, — каже баба Ниця. — Нанести дровець до хати, поскладати під піч, поприбирати на дривітні трісочки, бо Бог нехлюйство не любить. У стайні порядок тримати, напасти ягнята, нанести води. Я — у хаті ґаздинькою була: би павучок гніздечка не посплітав, лавиці, постіль, стіл, як воглинда (дзеркало) блистіли — натирала пісочком, ложки-миски чистими, у спритку були…

Підстьобували неписані, але добре вкореновані у душі закони: лишиш роботу не закінченою — лишать тебе у данци (а це неабияка ганьба!), не прибереш зі столу посуд — гроші не будуть вестися, лишиш після обіду-трапези брудним — язики тебе митимуть.

— Дитина ще не зачинала говорити, а вже розуміла своєю малою голівкою, що можна, а що — ні, — продовжує бабуся. — Інакше знало за неї «грабове сало»… — Не тебе б’ю, а тих злих духів, що в тобі стоя, — казали неньо, — ти нащо неугодників Божих запустила до себе!?

З семи-дев’яти років дитина приучалася до переймання якогось ремесла, бо все треба буде виготовити для самостійного життя своїми руками. На весіллі гості оглядатимуть зестрю — що наткала, навишивала молода, що намайстрував молодий із хатньої утварі для своєї ґаздиньки…

Із сонцем вставали та далеко по сонцю лягали, бо «Бог си серде, як змарновуєш час».

«Не бійся біди, бійся лайди», «Біда намучить, але біда й научить», — помагали приповідки.

— Перший раз давали їсти скотині, а потому самі до столу сідали, — інформує з своєї практики бабуся. — Бо як хочеш бути чистим перед Богом, то мусиш спершу за меншого від себе подумати…

Як дитина забувала файно розчесати корівку і зав’язати їй машку (стрічку) коло хвоста — то мамка їй клала у чуприк реп’ячків, би вона тоте скубала, вибирала…

А як приводив скотину з пасовища з впадиною у боці (не напасеною) — не будеш їсти і сам…

Борони, Боже, не вичистити у стайні: втовкмачать туди лицем… Та й приповідки: «Зневажиш скотину — Госпідь зневаже тебе». «Добре не напоїш — твоя душа на тім світі буде води просити…»

— Неньо і мамка приучали нас розуміти, що ми тут в гостях, — викладає бабуся Ниця. — А у гостях — то є у гостях: дивися, як ступаєш, сідаєш, що кажеш, що робиш… Зневажиш Землю-хазяйку — розсердиться не на байку, — сипить приповідку, перейняту від батьків. А далі: Позбиткуєшся над пташиним гніздом — грім впаде на хату, розіб’єш мурашник — матимеш воші, рватимеш без потреби квіти — випадатиме волосся…

Природа оберігалася. Переїдання — це теж нищення природи.

— Бери із неї на споживу, лиш кілько потребує твоя душа, а решта — не на споживу…

Але перше, що учили дитину — «Отче наш...» Ним вона підчіпляла свою душу до Бога. «Якщо не підчепиш до Бога — візьме тебе сатана, а він до доброго не приведе», — резюмували дитині.

Друге — пошанівку до тата і мами. «За маму і тата — тяжка розплата». Отож без їхнього благословіння не починала дитина важливих справ, а на всяких родинних урочистостях — для них найпочесніше місце. «Зневажиш мамку — підеш борші (швидше) у ямку». «За мамині сльози — Бог долю зморози», — малися приповідки…

Маму і тата називали на «Ви» — зберігалася повагова дистанція. Найбільшим обов’язком було — підготувати до самостійного життя: «Жіночий палець має вартувати більше за пару волів», «На що си подивля очі — то має зробити чоловіча рука», «Всяке діло починай з голови», «Само нічо до хати не прийде, крім біди…»

Вчилося цінувати, оберігати честь роду: «Який рід, такий плід», «Не бери (жону, чоловіка) від природи, а бери від породи»…

Отож «так жити, щоб лиха не чинити, бо хоч через сто літ, а покинеш цей світ. Чоловік, як муха, тут є, а тут — нема. А звіт треба держати потому перед Богом…»

То «би не мала дитина гадок, як пес стежок», «би не вовком на світ си дивила, а ясно», «би на чужу біду зичила гаразду», «би чуже зло каменем не збирала», «би в дорозі й гостині пам’ятала об худобині»…

— Спочатку дитина вчилася лагідністю, розказом, — підсумовує баба Ниця. — Та як до неї та лагідність ніяк не йшла, обертався кожух навиворіт…

Не міг позбутися звички брехати чи казати злі слова — кололи голочкою язика, не міг перебороти потяг поцупити чуже, — товклися обухом сокири пальчики…

До війни ніхто не замикав дверей — нікому не приходило в голову лізти до чужого добра…

Дівка, яка не впильновує, щоб при хаті не застоювалися порожні відра — не буде мати щасливої судьби. Хлоп, у якого коло хати розгороджений тин — може мати нещастя у війську…

Дівка, що не вміє добре тримати в руках веретено — пізно доньки свої віддаст, парубок, що зневажає коней — борзо вхляне на ноги (знесилиться)…

Дівка, що хоче борзо віддатися, має прядиво сама обробити від початку до кінця (від сіяння до нитки)… Хлопець, який хоче, би ґаздівство йому велоси — має сам собі вшити чоботи…

Як переймиш чужі узори собі на сорочку — будут шкодити тобі завидні очі…

Як впережиш чужими руками витканий коланчик (пояс) — тяжко діти будеш родити…

Як чужий зроби твоїй ґаздинькі кросна — си лиши борзо вдова… Як будеш купувати ложки — злидні із хати ніколи не вийдут… Як будеш зичити полотно — смерть май борше за тобою прийде… Як вовну для потреби у домі куплятимеш — не будут си водити вівці…

Як з фостом своїм не будеш справуватися (косою) — битиме чоловік… Як вернешся з забави по заході сонця — темно буде на твоїй судьбі…

Брехатимеш — вплодиться у хаті саранча… Злоязикий — вмреш не своєю смертю… Непривітний, недоброзичливий — може вкалічіти дитина…

Возьмеш чуже — відійде скотина від хати…

…Правила… правила… правила… Як добре знаряддя культивували душу, як міцна підпора, випрямлювали її догори, як промені з неба — витягували увись.

Газета „Освіта України“, №78, 21 жовтня 2005 року