ЗОЛОТО ДУШІ

Тримаю в руках невеличку, скромно оформлену книжечку й читаю: Гарафина Маковій «Золоте віно з бабусиної скрині».

Ім’я Гарафини Петрівни Маковій — вчительки народознавства з Великого Кучурова Сторожинецького району, відоме нині не лише на Буковині. Ті цікаві народознавчі статті не раз читали ми в газетах, журналах, дивуючись невичерпності тих коштовних скарбниць, котрі до певного часу припадали в стареньких бабусиних характерах байдужим пилом забуття. І ось тепер часточка того неоціненного добра дбайливо зібрана докупи, а стараннями управління освіти Чернівецької державної адміністрації випущена в світ як учбовий посібник для дитячих установ та молодших школярів.

«Прочитавши цю книжку, діти, — сказала в передньому слові-анотації до неї письменниця Галина Тарасюк, — ви прилучитесь до наших українських духовних скарбів, дізнаєтесь багато того чудесного і прекрасного, що було за сімома замками нашого дорослого безпам’ятства, наберетесь сили і мудрості, причастившись із невмирущого животворного джерела народної творчості і, дасть Бог, разом з батьками почнете вчитись жити краще, багатше, добріше, повертаючи собі все забуте, знаходячи втрачене…»

Так, це справді гарний, а головне — необхідний вихователям, учителям і дітям дарунок до нового навчального року.

Ці рядки — не рецензія на книжку (хай то зроблять спеціалісти), а радше привід для розмови. Адже бувало, що Г. Маковій не вписувалась у колишні шаблонні рамки педагогіки і доводилося їй навіть іти зі школи. Покидала улюблену справу, але не зрікалася свого, щоб знову з честю повернутись і засвітитись щирим золотом щедрої душі.

Кажуть, ніби на характер, ба, навіть долю і талант людини якимсь чином впливає її ім’я. Якщо це й справді так, то не дивниця, чому це власниця такого рідкісного, трохи загадкового імені — Гарафина (воно пішло від назви квітки) — має такий непересічний дар, уміння побачити, почути та ще й зібрати такі дивовижні (хоч для багатьох, на перший погляд, майже непомітні) самоцвіти народного генія-творця.

Вчитайтесь, вдумайтесь і тоді ви збагнете, що та проста, але велика народна мудрість сягає своїм корінням у сиву глибину віків, може навіть аж туди, де наша прадавня Трипільська культура, котрій уже не одна тисяча років.

Починається книжка розповіддю про ніжні колискові співанки, а закінчується болючими «Піснями про волю». Цінність цієї книжки, очевидно, ще й в тому, що складається вона не зі всякої збиранини з усіх усюд, а зі скарбів одного села, звичайно — незвичайного українського села на Буковині, що зветься Великий Кучурів.

Гарафина Петрівна твердо переконана: такі скарби духовні є в кожному селі, де з покоління в покоління шанобливо передаються не лише пісні, звичаї, обряди, прикмети, а й глибинна філософія буття — від народження до смерті. Біда тільки (додамо ми образно від себе), що не в кожному селі виростає квітка-гарафина з такою красою думання, гостротою сприймання, глибиною бачення.

А тим часом, поки писалися ці рядки, в Києві у видавництві „Український письменник“ вийшла друком ще одна книжка Гарафини Маковій — „Затоптаний цвіт“. Вони, ці книжки, в чомусь подібні і в той же час різні.

Перша призначена для дітей, тож має відповідну форму подачі — всі її оповідки (в книзі майже пів сотні заголовків) зв’язані повним, сказати б, «сюжетним ходом» дитячої гри. Дитину немов сповивають, чаруючи словом. Друга — складається з трьох великих розділів: «І народилася дитина», «Хліб насущний» та розділ, що дав назву книзі — «Затоптаний цвіт». В них є багато такого, чого нема в першій, бо ж мова іде з дорослими людьми. Про народження і смерть, про радощі і злигодні життя, про вічне і скороминуще.

Г. Маковій виходить з того, що все в цьому житті взаємозв’язане, все має значення і ніщо погане (як і добре) не минає безслідно, а головне — безкарно.

Ще не висохла друкарська фарба на її книжках, а в голові у неї вже визріває новий задум, нова в’язанка — книга, яку вона хоче назвати «Очі Згори», або — «Що я бачу». Побудована вона буде, очевидно, на чистосердних сповідях тих людей, котрі приходять і приїжджають до неї за порадою, допомогою і порятунком, залишаючи свої відгуки-записи в спеціальній книзі.

Г. Маковій називають то народною цілителькою, то ясновидицею, екстрасенсом і навіть провидицею. Сама ж вона каже: ні, я є і хочу бути просвітителькою, хочу показати людям, що все оте, зібране мною, не просто собі фантазія наших предків, котрим, мовляв, не було чого робити та й понавигадували всякого. В тому захована велика таїна буття, невмирущість, коли хочете, нашого народу. Біда лише в тім, що ми все те забули, згудили, зруйнували.

Тіло може бути здоровим лише тоді (скажемо, перефразувавши Горація), коли в ньому здорова душа, чисте сумління.

Якщо пошкоджене коріння, то й гілки ростуть кволо, погано. Так у природі, так і в людському дереві життя, де гріхи предків падають на долі потомків, як переконана Гарафина Петрівна, аж до дванадцятого коліна. А звідси й висновок, що лікувати треба в першу чергу не тіло, а душу.

Навіть у найчорнішу годину фатальну неминучість трагедії можна все ж відвернути, як гадає вона, каяттям і щирою спокутою неспасенного гріха.

Так це чи ні, судити не нам, але книжки Гарафини Маковій — то, можна сказати, свято душі, поштовх для добрих помислів, до чесних намірів і мудрих вчинків. То чисті, незамулені джерельця цілющої снаги. Треба лише вміти, спрагло хотіти зачерпнути тої освіжаючої, росяно-чистої водиці.

Читаючи книжки Г. Маковій, я раптом згадав цікавий факт. Історики зафіксували, що всередині минулого сторіччя саме тут, у Великому Кучурові, наче в «Конотопській відьмі», розправлялися з чарівницями, яких тоді звали, ясна річ, не екстрасенсами і навіть не цілительками, а тільки відьмами. Якщо в Конотопі їх топили, то на Буковині тільки били. Але й це не помогло. Вміння бачити й робити щось незвичайне все ж передавалося з покоління в покоління і не змогли того знищити ні цісарські, ні боярські, ні більшовицькі тимчасові  окупанти. Бо воно вічне.

Можна сперечатися з авторкою, чи треба було аж так багато використовувати мовний діалект, можна помітити друкарські та інші огріхи, недогляди, але не можна пройти байдуже попри чаруючу красу, попри справді золоте віно, котре таки дісталося нам у спадок.

А ці рядки хочеться закінчити віршем, який написала і присвятила Г.П. Маковій її учениця по духові (бо в школі її не вчила), поетеса з рідкісним чуттям до музики слова Ганнуся Дущак, котру також відкрила нам Гарафина Маковій:

Сірі тижні, місяці й роки

Неохоче відпливли, й поволі

І з легкої Вашої руки

Все перемінилось в моїй долі.

І життя у тілі струменить,

Світ широкий і ясний відкрився,

Що неждано раптом зупинився,

У очах згасаючи щомить.

Як знайти найсонячні слова

І до ніг Вам небо прихилити?!

Ви вода цілюща і жива!

Ви зуміли дух мій оживити!

І погляньте в темную блакить —

Пломениться злото між зірками,

Над землею високо горить

Зіронька, народженая Вами…

Василь Селезінка,

головний режисер Чернівецького телебачення