Від дому до школи — більше кілометра. Учениця встигала за дорогу подумки повторити задане з мови, літератури, історії… ці предмети любила найбільше. Нині ж чомусь нічого не встигла. А планувала «прокрутити» в уяві, як має зайти до учительської, привітатися з колишніми педагогами-наставниками, а тепер уже колегами, з чого почне свій перший урок у п’ятому класі… Та ось уже й знайомий поріг, і веселий дзвін дитячих голосів. А з горлом від хвилювання зробилося щось незрозуміле, дихати стало важко, і серцю — тісно в грудях.

— Добрий день! — вимовила, мовби не своїм голосом, до зацікавлених її появою учителів.

Та відповіді не розслухала. Бо слідом за нею крізь широко відчинені двері до приміщення увірвався свіжий польовий вітер і своїм протягом збаламутив усе довкола. Забряжчали, загримали об віконниці кватирки, затріпотіли списаними аркушами, а подекуди й розлетілися конспекти, скуйовдилися зачіски у декого з присутніх. Гарафина Петрівна зніяковіло узяла журнал і пішла до учнів.

Так почався її перший самостійний день роботи в школі. У рідному селі Великий Кучурів, що на Буковині. І було в тому, ніби й нічим особливим не примітному початку трудової діяльності молодої учительки української словесності щось символічне. Хоча б свіжий вітер, що увійшов за нею, у старе, застояне приміщення навчального закладу. Він мовби пронизав декого з колег здогадкою: відтепер їм не житиметься у звичних товстих стінах десятирічки так затишно і спокійно, як завжди. Під цієї жінкою — а її енергійність уже добре знали в селі — земля горить, тож усім буде жарко.

Так воно й трапилось. Г.П. Маковій снила школою ще з дитинства. Мама брала з собою на колгоспний лан, аби допомагала полоти буряки, а вона напружувала уяву й уже бачила себе не посеред зелених ніжних рослин, а перед зацікавленими дітьми, у просторому класі. Школа бачилася їй світлим храмом добра й просвітительства, де щодня пізнавала щось нове, де можна було відвести душу від іноді непосильної як для дівчинки-підлітка одноманітної домашньої роботи: батьки прагнули не відстати від сусідів у достатку, а давалося це великою працею.

Через багато років Гарафина Петрівна скаже:

— Я поспішала до школи, як спраглий до рятівного джерела. Аби врешті досхочу напитися з нього чистої води, набратися від тієї життєдайної вологи сили й снаги, аби, втамувавши спрагу, подобрішати серцем і повищати розумом, щоб потім сповна віддати все це своїм учням…

Але, як мовиться, сталось не так, як гадалось: уже після перших глибоких ковтків учителька відчула у тому омріяному «нарзані» застояний присмак. Привабливе зовні джерело виявилося замуленим. Інакше, зрештою, і не могло бути. Адже школа жила тими ж законами, що й суспільство. Декларативні, громіздкі параграфи підручників, що не передбачали творчого осмислення, а були спрямовані на бездумне заучування, відбивали в дітей бажання вчитися, пізнавати. А вчителі ніби й не помічали цього. Принаймні, не намагалися щось змінити, переінакшити, зробити навчання дівчаток та хлопчиків цікавішим, змістовнішим…

Відверта й принципова за натурою Г.П. Маковій спробувала закликати колег до активності. Щоб спільно оживити застояний храм, залучити до відповідальної виховної роботи батьків школярів, які дедалі менше цікавилися успіхами своїх синів та доньок.

Проте критичні виступи молодої учительки на педрадах викликали в колег лише роздратування. Мовляв: чого вона хоче? У нас за плечима досвід, а серед мешканців села та учнів — авторитет. Вона ж три дні працює і прагне усе перевернути на свій кшталт…

Довелося Гарафині Петрівні чистити джерело самотужки. Хоча ні. Одна б вона тут нічого не зробила: підсобляли діти, котрі якось відразу збагнули добрі наміри наставниці. Дівчатка та хлопчики й справді потягнулися до нової учительки, як до цікавого й надійного друга. Як до людини, котра вміє зрозуміти, захопити не лише на уроках української мови та літератури. А й поза ними.

Бо її спілкування з учнями продовжувалось і після школи. Створила гурток юних журналістів. Ходили до місцевого колгоспу. Знайомились з його трудівниками. Про кращих писали замітки до районної газети. Часто героями розповідей були батьки чи родичі юнкорів. І діти мимоволі проймалися глибшою повагою до цих близьких і тепер уже більше зрозумілих людей.

А ще ж кожна замітка — то шліфування мови й стилю, то осягнення краси і сили рідного слова, то, зрештою, копітка праця, передовсім — над собою.

Поступово від захоплюючої кореспондентської роботи вихованці Гарафини Петрівни перейшли до пошукової — почали вивчати й записувати історію рідного села, його багаті фольклорні традиції. З’явилися „Книги пам’яті“ і „Струни серця“. Потім зав’язалася дружба з письменниками, композиторами, провідними артистами та художниками краю, котрі стали частими гостями у навчальному закладі.

Все то потребувало часу, чималих організаторських і душевних зусиль, ініціативи та енергії. Їх, на щастя, у Г.П. Маковій вистачало. Бракувало лише розуміння і підтримки колег. «Чи їй більше робити нічого? Возиться з чужими дітьми й у будні, й у вихідні, і в свята!..» — закидали одні. «Певно, слави хоче!» — похихикували інші. «Краще б про власну сім’ю та дім подбала», — поза очі радили треті.

Були, щоправда й такі, котрі бачили неординарність і душевну високість цієї обдарованої учительки. Серцем підтримували ті її не всім збагненні дивацтва. Взяти хоча б уроки вірності. Ішла з старшокласниками до вісімдесятирічної вдови Марії Бодюл. Допомагали поратися у господарстві, а замість винагороди просили розповісти про свою долю. І сива жінка оповідала давню історію.

— У перший рік війни забрали мого чоловіка до війська. Провела його в Чернівці. І на тому місці, де були колись Турецькі криниці, розпрощалися. Виявилось — назавжди. Але ні! Бо потім ще багато разів бачилася з ним. В уяві. Їхала на те місце. Заплющувала очі й виділа його: молодого, файного, трохи замученого… Ось і минулого тижня була біля Турецьких криниць.

Гарафина Петрівна помічала, як очі її юних друзів стають вологими і, водночас, добрішають. і вони разом зі старою односельчанкою переживають ту невиправну втрату. Лише жінка, певно, що — всоте, а діти — вперше.

— Після таких життєвих уроків дівчатка й хлопчики ніби дорослішають, скидають із себе лушпиння байдужості. А заодно — починають глибше розуміти образи літературних творів, котрі проходимо за програмою, — говорить Г.П. Маковій. — Їх уже більше ранить трагедія Шевченкової Катерини й безвихідь селян з новел Стефаника. Бо переконана: жоден, навіть найкращий підручник не навчить, не вплине на людину так, як саме життя. А юним таке безпосереднє, ненав’язливе спілкування зі старшими, досвідченими людьми необхідне.

Ми ж, незважаючи на це, часто не знаходимо часу для душевних розмов із дітьми та онуками. А потім ще й дивуємося, чому вони нас не розуміють, чому живуть зовсім іншими інтересами, не знають не те що стародавньої, а й учорашньої історії рідного народу, його традицій та звичаїв. І швидше підхоплюють щось чуже, аніж своє, національне. Бо ж починати пізнавати історію треба зі свого села, своєї близької і далекої родини…

Коли зморщені і, здебільшого, згорблені бабусі — бо з скільки роботи перероблено за довгий вік! — співають збирачам фольклору тужливих пісень, емоційна й співчутлива вчителька потай від дітей змахує з очей непрохану сльозу. Та й хіба можна спокійно реагувати на мелодійну оповідь про їхнього односельчанина Івана Старощука, котрий під час першої Світової війни показав російським військам дорогу, якою втікали від них австрійські солдати?! Довідавшись про це, воїни цісаря стратили юнака. І даремно згорьована мати виплакувала помилування для єдиної дитини. Пісня закінчується жалібними словами: «Розходяться люди з Богом, а синок палає».

Де? У якому підручнику можуть прочитати хлопчики та дівчатка Великого Кучурова про ці події у їхньому селі? Або про те, як загнані в безвихідь злиднями покидали їх земляки рідні землі й емігрували у пошуках кращої долі за океан. Лише у старих, забутих нині співанках можна почути про ті трагічні дні прощання з батьківським краєм.

Ось тому й ходить Гарафина Петрівна зі своїми вихованцями від хати до хати. Збирають по краплині, записують у зошити учні ці неоціненні скарби найближчої їм історії. Бо, як справедливо кажуть, хто її не шанує, той не вартий майбутнього.

І як шкода, що далеко не всі, навіть у тому ж таки Великому Кучурові, це розуміють. Сподвижництво вчительки нерідко сприймається тут за дивацтво. Мешканці буковинського села, як, зрештою, і скрізь, більше дбають про матеріальний достаток, ніж про духовний. І на терези цінностей кладуться тут не природжена інтелігентність, потяг до знань, розширення свого інтелекту й світогляду, а наявність великої хати, машини, шикарних меблів, закордонного відео. Тому й не дивно, що романтична, піднесена особистість, якою є Г.П. Маковій, не зовсім вписується у приземлений, дедалі більше оміщанюваний уклад села. І жити їй тут не завжди просто.

— Та й хіба лише мені одній, — розмірковує Гарафина Петрівна. — Кожному сільському вчителеві, міському, до речі, також, доводиться постійно долати безліч проблем. Найперша — житлова. Квартири, що їх виділяє колгосп чи сільрада, рідко бувають повноцінними. Треба зводити власний будинок. А ці клопоти відбирають стільки часу, зусиль, що де вже там думати про доброякісну підготовку до уроків, про творчість, новаторство в роботі. Та й харчується, одягається педагог з того ж магазину, що й усі.

Отож, поки держава не підняла вчителя на ту обіцяну висоту, доводиться вибирати: або погоня за достатком, за тим, щоб не відстати від інших у матеріальному, або — сягання висот у духовному, сповна присвятити себе не завжди вдячній освітній ниві, дітям… Балансувати тут неможливо. Принаймні, мені це не вдається.

Така завжди безмежно захоплена своєю справою, така одержима просвітительськими ідеями, що значимішими, важливішими за них вважає хіба що пропагування миру й дружби між народами… І раптом зриваються з її уст слова: «Не завжди вдячна освітянська нива». Добре знаю, що жодних подяк, особливих винагород за свою працю Гарафина Петрівна ні від кого й не чекає. Точніше, не заради цього трудиться, не покладаючи рук. Та все ж, якщо озирнутися на пройдений шлях і спробувати співставити радісні дні з сумними, то останніх виявиться не так уже й мало. І скільки б могла ще зробити, як прислужитися рідній школі, якби не оті хмари нерозуміння, що майже постійно висіли над її головою!

То нині ми, загнані в глухий кут бездуховністю, починаємо повертати наших дітей до справжніх скарбів національної культури — до народних пісень і танцю, вишивки й лозоплетіння, гончарства й ткацтва. Відкриваємо перед ними щільну завісу правдивої історії.

І тому любовно зібрані зацікавленими учнями Гарафини Петрівни старі ткацькі верстати та ковані скрині, глиняний посуд виготовлений колись сільськими умільцями, вишиванки з домотканого полотна, кожухи… зберігаються тепер у шкільному музеї «Берегиня», для якого виділили окрему кімнату в тісному приміщенні школи.

А ще ж кілька років тому в цьому навчальному закладі не вистачило було місця для ентузіаста-словесника. Попередній директор так і сказав у райвно: «Або я, або — Маковій!» То була реакція на її критичні виступи на педрадах. Хотіла, аби кожен її колега працював чесно і творчо. Аби не приходив до школи лише відчитати свої години. І все. А тут ще стаття в обласній газеті, де кореспондент критикував педколектив за недоліки в інтернаціональному вихованні учнів.

— Це її робота! — безапеляційно заявили в колективі.

Мусила піти зі школи. Але довго на іншому хлібові не витримала — кликало до улюбленої справи, до дітей, котрі без неї теж засумували. Поновлення добилася через Міністерство народної освіти УРСР. Дали, щоправда, лише п’ять уроків у сьомому класі й продовжену групу.

Говориш з нею — і не перестаєш захоплюватися багатою, високохудожньою мовою цієї сільської вчительки, її нетрафаретним світосприйманням, високою духовністю, щирістю і, безперечно ж, — розумом. Така без зайвих зусиль і переконань прищепить любов до рідного слова. Вже навіть тим, як гарно і звеличено вона його промовить. Проте — має лише п’ять уроків на тиждень.

— У наступному навчальному році постараємось більше завантажити Гарафину Петрівну годинами. Щоб могла сповна проявити увесь свій талант, — пообіцяла директор одинадцятирічки Зінаїда Петрівна Гамаль.

Отже, надія є. Хоча талант Г.П. Маковій настільки багатогранний, що не чекає, доки йому дадуть можливість проявитися. У педагога дуже багато справ! Важливих, невідкладних. Адже час не чекає. Він нині особливо швидкоплинний. Тому Гарафина Петрівна поспішає… Поспішає прикрасити, хоча б якось урізноманітнити життя колишній учениці їхньої школи, а нині тяжко хворій Ганнусі Дущак. Робить це спільно зі своїми вихованцями. Їм, власне, потрібні ті життєві уроки милосердя. А ще їхнім батькам. Бо якби учителька не проявила піклування про приковану до ліжка односельчанку, то так і вікували б вони зі старою матір’ю в обгорілій хаті, без холодильника, телевізора і, головне, теплого людського слова. А так, діти, приведені педагогом до цієї оселі, віч-на-віч зустрілися з горем і розповіли про побачене рідним, сусідам. Невдовзі село зібрало гроші й придбало немічним жінкам усе необхідне.

А ще ж — екскурсії з учнями до Москви, де зустрічалися з онуком Марка Вовчка Б.Б. Лобач-Жученком — сивоголовим капітаном, котрий давно вже писав школярам Великого Кучурова захоплюючі листи. А в Києві юнкорам поталанило спілкуватися з автором широко відомих книг «Берегиня» і «Посвіт» Василем Скуратівським.

Недарма кажуть — справжнім талантам завжди тісно в рідному домі, селі, місті… Зате просторо їм на отчій землі. Землі, ще далеко не звіданій і тому завжди цікавій.

З. Краснодемська, спецкор „Радянської освіти“.

Сторожинецький район Чернівецької області

(Газета „Радянська освіта“, №22, 20 березня 1990 року)