Покликана
(автобіографія)

Дорогий Олександре Сергійовичу, добрий день!

Отримала Вашого листа. Дуже сумно, що здоров’я підводить Вас. Згадую, скільки допомогли Ви людям, скільки створили добра на землі, то боляче Вас уявляти в боротьбі з недугами, думати, що уже не так просто буде Вам навідуватись в Кучурів.

Кажете, що хочете написати про мене як про дописувача до газет та журналів. Боюсь, не вийде, бо нема нічого незвичайного, хоч дуже Вам вдячна за добрий намір, бо серед пекла, у якому знаходжусь зараз, Ваше добре слово, як сонечко ясне, зігріло і прояснило навкруг.

Я Вас не те що поважаю як журналіста, я схиляюсь перед Вами, як Людиною з великої літери, бо стільки Ви допомогли нам, посприяли — і все безкорисливо. Настільки безкорисливого у своїх добрих вчинках я не знаю.

Хочете детальну автобіографію. Спробую написати. Хоч не так просто. Стомлена, зараз далеко за північ, користаюся тим, що мала Марія спить.

АВТОБІОГРАФІЯ

Є у Великому Кучурові мальовничий куток. Він називається Турлук. Знаходиться він на окраїні села і характерний горбистою місцевістю та розкиданими далеко одна від одної хатами.

У видолинку, що став межею трьох сіл: нашого, Снячева і Кам’яни, причаїлося всього п’ять будинків. І були вони настільки далеко від основного поселення, що здавалися відірваними від світу, і його господарі жили обмеженим, одноосібним життям. Крик, сварки за «моє» і «твоє» — як у «Кайдашевій сім’ї», ні електрики, ні радіо, ні книги.

Школа. То було царство новизни. Навчившись складати літеру до літери, прикипала до книжок, як до єдиного джерела пізнання. Пам’ятаю, зима, руки обпікає мороз, а я іду і гортаю сторінку за сторінкою віршованої розповіді С. Маршака «Вусатий-полосатий», щоб дорогою дочитати до кінця, бо вдома молодші брат і сестра, що чекають на догляд, опіку, бо вдома кричать: «Кинь книжку із рук, то дурне».

Іще пам’ятаю. Була у нас у першому класі практикантка Лідія Яківна. Молода, русява, лагідна. Вона не кричала, як наша вчителька, а говорила притишено і з душею, називаючи кожного поіменно. І ось мала кінчатися практика, довчивала останні дні. І я ходила і ревіла: «Боже, не забирай від нас Лідію Яківну, хай вона вчить нас до кінця», — молилася, а в останні день — день прощання, у школу не прийшла… Де вона зараз, як склалася її доля? В якій вона школі? — Жаль, що не знаю.

Бо саме вона визначила мій життєвий шлях. Саме тоді захотілося мені теж навчати дітей і бути доброю і лагідною до кожного, як вона.

Старші класи. Я не мала змоги відвідувати школу: не пускали батьки. «Дівці потрібна не наука, а господарство!» — кричали. І ми з сестрою в колгоспі обробляли ділянки кукурудзи, картоплі, буряків.

І тут в мою долю знову ввійшов ще один вчитель — Павло Антонович Ільницький. Зараз він не працює учителем: не зійшовся характером з педколективом, переїхав у Кам’янець-Подільський і там інженером, але я його маю за кращого з усіх моїх вчителів.

Я не мала нахилу до точних наук і не засвоїла навіть посередньо його предмету фізики. Може він був і не майстерний предметник, як дорікали йому ті, хто його не любив за рису говорити у вічі усе, що думаєш, але це був справжній і великий вихователь, що умів бачити душу дитини і враховувати усе, що впливає на неї до найменших деталей.

І зараз, на відстані майже двох десятиліть, з найглибшою вдячністю кажу йому: „Дорогий мій учителю! Спасибі, що не були байдужим, що через день долали два роки по сім кілометрів від школи до моїх батьків і, використовуючи найрізноманітніші методи сердечного впливу, забирали мене на уроки, допомогли здобути середню освіту, дійти до мети!“

Вчилась не дуже: вдома не мала можливості на закріплення матеріалу, але читала запоєм. Зберу звечора сухих трісок, поснуть усі, злізаю з печі, палю їх у грубці одну за одною, освітлюю рядки.

Після десятого вийшла заміж: приглянулася майбутній свекрусі сумирною вдачею і вона, зговорившись з моєю матір’ю, назначила заручини. Чоловік, мамин синок, пішов на її повідку. Не противилась дуже, думала: вирвуся з пекла на волю. Та вийшло навпаки, бо то немає нічого гіршого, коли поруч людина з чужим тобі світом і дивиться зневажливо на усе, що тебе цікавить, хвилює.

Наперекір всьому вступила до університету на філологічний факультет вечірньої форми навчання за другим разом: перший — провалилася на англійській, не було знань. Вдома мала дитина, крик, зачинені ворота, коли поверталася додому, бо треба було „не вченої, а ґаздині“.

Вчилася посередньо, засвоювати вищу науку було важко без попереднього багажу і аж на третьому курсі почала краще розбиратися.

Зразу ж таки пішла працювати у школу, спочатку на молодші, а через рік — за спеціальністю, влаштувавшись за хабар, який мати потайки від мене, через завуча, передала директору школи.

Якою вчителькою була на перших порах? Поганою. Пояснювала новий матеріал, перевіряла завдання, обмежувалася уроками і не думала, як там живуть мої учні поза школою, що їх болить.

Зрушення почалося з особистого: на лаву підсудних потрапив рідний брат.

Він не міг витримати домашньої атмосфери (крик, бійка) і почав бокувати від хати, зв’язався з такими, як сам, став пити і п’яними побили чоловіка, який до них приставав.

Було жаль його. Тоді вперше задумалася, як шкода, що у його долі не було такого учителя, як у моїй (сама була зайнята своїми невлаштованостями, прогляділа), як недобре, коли учитель поверхово підходить до життя свого учня, махає рукою на тих, хто задніх пасе.

Адже все могло бути по-іншому, якби хоч трошечки звідкись належної уваги…

І стала для мене кожна дитина окремою історією.

Шукала виходу із виниклих проблем, стала заглиблюватись в педагогічну літературу. Виникла внутрішня потреба допомогти вихованцям правильно зорієнтуватися у житті, кристалізувати волю, виробляти характер. Стала організовувати загальношкільні диспути типу: «Яка ти, сучасна дівчино?», «Який ти, сучасний юначе?», «В чому сенс життя?» і таке інше.

У районці з’явилися мої перші дописи „Людина розпочинається з сім’ї“ — інтерв’ю з колгоспним зоотехніком, матір’ю двох чудово вихованих дітей, Надією Григорівною Кіслінгер; „Вам лист, матері і батьки“ — звернення до легковажних мам і батьків, які не задумуються над волею дітей;

«Ким ти і яким бути?» — роздуми над анкетами школярів. Далі — «Про красиве в людях», де порушую проблему справжньої людської краси на фактах із життя односельчан, взявши за основу загальносільський вечір вшанування краси людської, який організувала в Будинку культури разом зі школярами; «Черствість», де веду мову про душевну глухоту деяких молодих односельчан; «А що розповіла б моя дитина?» — цитати з дитячих одкровень і думки з приводу них.

Вихованці вражають байдужістю до занять батька-матері, багато з них відзначаються споживацькими інтересами, а батькам є про що розповісти, багатьма із них пишається село. „Розповідайте своїм дітям про свою професію, це поглибить їхню повагу до вас“, — звертаюся у статтях „Професія батька“, „Професія матері“.

На лаву підсудних сідають двоє: Василь Демчук та Микола Сандуляк. Вдруге. Чому? Над цим роздумую у статті «Втрат може не бути». Кидаю докір сільраді, громадськості, які лишили хлопців напризволяще, школі, звертаючись до колег: «Говорім прямо, чи можемо заявити, що працюємо в тому напрямку, аби в наших дітях змалечку культивувалося почуття радості від того, що людина, яка живе поруч, щаслива? Бо ж звідкіля тоді (наводжу негативні приклади із життя школярів)? Чи не з цього потім береться: «Книжок не читаю — і без цього проживу сто років», «Не хочу знати нічого, бо все рівно помру!»

Доводжу, що далеко не все ми робимо для того, щоб негативних явищ було якнайменше, що часто нам бракує такту і мудрості, що інколи власними зусиллями ми народжуємо так званих „важких“ дітей, а згодом і людей.

Ця стаття наробила багато галасу. В школі зробили збори, де оголосили мені війну.

— Як ти можеш паплюжити школу, в якій вчилася, яка тебе зробила людиною?!

— Ти диви яка: мудріша від усіх!

Від тоді я стала сіллю в оці. Не помагали ніякі доводи.

Люди, що звикли відчитати — і додому, навіть не настроювалися розуміти їх.

Сільрада теж показала зуби, бо і в її адресу було кинуто докір. Одразу обрали депутатом: „Працюй, доказуй!“ До цього ж назначили головою комісії в справах виховання молоді, що при сільраді.

Вивчення виборчого округу допомагає глибше пірнути в проблеми села, пізнати людей. У районці з’являється ряд розповідей про цікаві долі. Новела «Два вузлики» — про бабцю Єлену, яка випровадила колись чоловіка в Канаду, а сина на війну і ніяк не могла повірити у їхню загибель. «Невістка Варвара вийшла заміж удруге. В обійсті з’явився новий господар, що посів синове місце. Не нарікала, не плакала, а мала його за сина». І ось коли по смерті баби випорядковували піддашок, де жила, у головах знайшли два вузлики. «Варвара розпотрошила їх і оторопіла: на діл посипались вологі стріпки чоловічих сорочок. Вишитих, вимережаних, пожовклих і білих… До них припали усі, дивувались: Єленцю ніхто не пам’ятав за шитвом. А теплі, багаті узори, випозичені хіба що із самісінького споду чекання, мов говорили, хапали за очі…»

Знайомство з ланковою, кавалером ордена Леніна Павлиною Тивелік вилилося у нарис «Пісня життя»; з братом і сестрою Сливоцькими — замальовку «Як з однієї яблуні».

Квітникар Василь Гнат, який за життєву основу взяв правило: творити добро; колгоспний бригадир Михайло Варварич, який відзначається увагою, умінням розуміти; листоноша Аспазія Шкробанець, яка на зорі Радянської влади на селі повторила шлях Олесі Кулик, стала першою жінкою-трактористкою…

Привертали увагу ті, хто відзначався красотою душі, величчю стремлінь, умінням жити для загального добра.

Розповіді про них ідуть під рубриками «Краса людська», «П’ятирічка називає нові імена», «Твоє ім’я — комуніст», «Світ твого захоплення»…

Райком партії нагороджує Почесною грамотою «За хвилюючі розповіді про односельчан, насичені образністю, поетичністю, глибоким змістом», а в райгазеті «Радянське село» з’являється фотографія із текстом під назвою «Переможець конкурсу».

Отримую пропозицію перейти на постійну роботу в газету. Відмовляюсь, не мислю свого життя без дітей.

При обласній газеті «Радянська Буковина» відкривається університет робсількорів. Ставши його слухачем, поглиблюю знання про газетні жанри і створюю при школі гурток «Юні журналісти».

Щоб писати — треба багато знати. То, крім вивчення теорії журналістики, використання набутих знань практично, аналізування кращих матеріалів періодики, випускання стінгазет, альманахів, підготовки та проведення шкільних радіопередач, стали займатися пошуковою роботою, пильно вивчати життя села, працювати над літературною картою краю.

У райгазеті «Радянське село», обласних «Молодий буковинець» та «Радянська Буковина», піонерській «Зірка» з’являються перші дописи юнкорів: «У творчій лабораторії митця» (зустріч з заслуженим діячем мистецтв УРСР І.О. Холоменюком — автори С. Маковій та М. Халус), «У відомого різьбяра» — навідини юнкорів у Косів до екслібриста І.Г. Пантелюка (С. Зварич), «В гостях у Латвії» — подорожування Прибалтикою (С. Маковій), «Дорогами дружби» — враження від екскурсії гуртківців по Москві (С. Козар, М. Сушинська, С. Спинчул, І. Кравчук, А. Трафюк, В. Шкробанець).

Гуртківці стали писати Книгу пам’яті про односельчан, що не повернулися з війни (спочатку йде фотографія фронтовика, а далі — детальна нарисова розповідь про нього), складати Літопис добрих справ села, зібрали від старожилів фольклор, що побутує на території Великого Кучурова і упорядкували збірник „Струни серця“.

Добірки із Книги пам’яті і Літопису друкувалися навіть і в республіканській періодиці, звучали по обласному та республіканському радіо, мали відзнаки газет «Зірка», «Сільські вісті», журналу «Піонерія»… Про роботу юнкорів писали «Радянська освіта», журнали «Радянська школа», «Українська мова та література в школі», «Журналіст України».

У школі з’являється кімната юнкорів, де демонструються солдатські трикутнички, картки на хліб, перші заяви у колективне господарство, листи від письменників, книги з автобіографіями авторів, юнкорівські публікації…

Позакласна робота з дітьми допомагає відкривати в них все нові і нові грані і у періодиці з’являються мої публікації: «Дороги в життя» — роздуми над деякими учнівськими біографіями; «Залиши після себе» — розповіді про тих, хто прагне збагачувати себе і товаришів корисним і потрібним; «Бути громадянином», «Релігійною не народжуються», «Виставка колекцій» (організована юнкорами), «Бути комсомольцем», «П’ять хвилин у 5-А», «Ідеал для наслідування», «Пережиткам — бій», «Поговоримо про виховання», «Хто повинен відповідати?» (за поганий вчинок школяра), «Подвиг у житті», «З точки зору науки»…

Боляче було, що учителі, педколектив навіть не торкається резервів, які сприяли б вихованню справжнього громадянина, активної життєвої позиції.

На педрадах аналізую анкети: комсомолія, піонерія живе пасивно, ніхто не знає своїх доручень, пропоную ряд заходів для зрушення. Але це не до смаку людям, що звикли по-своєму.

— Я нікому не дозволю паплюжити нашу комсомолію, — визвіряється організатор позакласної роботи Олексій Миколайович Золотарьов, захищаючи свою бездіяльність. Та й усі, хто приїздив до юнкорів на зустріч, дивувались, чому все це байдуже іншим учителям, організатору, що ніхто не навідується. Такі заходи виносили за межі гуртка, для всіх.

І заробила я собі серед своїх деяких колег репутацію: дурна, якій нічого робити, яка займається всякими нісенітницями. А від цього ставало ще прикріше, бо судили так педагоги, люди, в чиїх руках була доля дітей.

Так багато цінного знаходжу у п’ятитомнику Сухомлинського. Пропоную організувати за ним педагогічні читання, таким чином кожен міг би глянути на себе збоку на фоні діяльності цього великого педагога.

— Дурниці! — чую у відповідь. — Нереально.

Зв’язуюсь з упорядником творів Сухомлинського Олександром Григоровичем Дзеверіном. Його зацікавлюють мої думки і він пропонує взяти тему для наукової роботи. Приїжджаю у Інститут педагогіки (Київ), вибрала тему «Ідеал як фактор формування активної життєвої позиції старшокласників». Дзеверін допоміг накреслити план, подарував на згадку твори великого педагога (п’ятитомник), на першому зробив напис: «Гарафіні Маковій з найсердечнішими почуттями». Познайомив з дружиною Сухомлинського (були у неї вдома, на Київській квартирі), її так зацікавили мої педагогічні думки і вона подарувала кілька книг Василя Олександровича з теплими написами. З науковою кінчилося лише опублікуванням у журналі «Українська мова і література у школі» статті. Директор Федір Корнійович Козачук вдруге не впускав до Києва. «Кому це потрібно? Нам треба не філософів, а практиків!» Так, ніби не робила нічого.

Сама винна, бо скрізь оббивала пороги, аби його назначили директором, коли Любов Несторівну Соломко вирядили на пенсію. Та хоч була старанна, а цей талановитий, але підлий. Куди й ділися його благі наміри діяти за Сухомлинським, коли захопив крісло. Став обзаводитись донощиками, пропускати свої уроки, вести себе свавільно, виживати діловода Мірчу. І так жалюгідно Мірча виглядав, коли в автобусі на Сторожинець доводив йому:

— Я вам все доношу, я вірний песик…

Такий директор поваги силою не викличе, всі підлабузнюються, співають «Алилуя», а я нескорена. Це його найбільше бісить. На зборах, педраді своїх «штірліців» (його вислів: «Мені потрібні штірліци») хвалить, а я сяка-така. І все Мірчі:

— Кажіть, що її зірка закотилася.

Жаль мені, що я не пішла в облвно і не розповіла, як він дав своїй доньці (вона зараз навчається в університеті) переписувати твір, який та писала на атестат зрілості, підробляв підпис інспектора на сторінках або, коли побив ногами учня і мати йшла зі скаргою, а я її спиняла. Думала — схаменеться, цінувала риси, що різнили його від інших. А зараз нудить від нього, ще спеціально завела дитину, аби хоч трохи не бачити його огидну фізіономію.

Коли недавно завітали студенти із Сімферопольського університету (збирали тут фольклор), дивувалися зробленому мною з учнями з позакласної роботи, бо усе то — власна ініціатива, затрачений особистий час, клопіт, за який ніхто не платить і ніколи не сказав: «Спасибі». І мені дивно. Робота моя позакласна узагальнена обласним інститутом удосконалення, заставили ділитися досвідом на республіканському семінарі керівників гурткової роботи, «Радянська освіта» подала розповідь під рубрикою: «Увага, цікавий досвід», скільки письменників відмічало в своїх листах до нас: «Ви робите цікаву, корисну справу», а на місці керівництво тільки сичить, поїдом їсть, все по голові, щоб не виділятися. Аякже: звідки така розумна!

А тим часом, якби не наш гурток, то чи б знали за нашу школу Дмитро Павличко, Борис Гончаренко, Наталія Качук, Леонард Конрашенко, Вален-Рачмедін, Оксана Іваненко, Володимир Кашин і багато-багато інших відомих письменників, від яких маємо дарунки, цікаві листи. Чому до нас ніхто не додумався хоч рядка зібрати про односельчан, що не вернулися з війни. А колись легше було це зробити, бо час забрав багатьох очевидців, постирав найпотрібніші деталі.

Наша вчителька Ф.М. Салагор донедавна працювала в Карапчеві (сусідній район) і каже: «Робили б ви потрібну роботу там, то той директор на руках би вас носив, а тут…», — скептично усміхається.

А чому цей не хоче розуміти, що до нас важко було знайти щось друковане про Кучурів, а тепер знають про нього і з «Сільських вістей», і з «Радянської України», і з «Молоді України», де розповідала про село, односельчан і я, і юнкорівські добірки. Хіба це не гордість для села?

Двоє юнкорів Сільва Зварич і Василь Гнат стали від області учасниками республіканського семінару творчо обдарованої юні, Світлана Маковій — переможцем республіканського конкурсу «Дума про Вітчизну». Державний комітет Ради Міністрів УРСР з телебачення і радіомовлення нагородив юнкорів за участь у конкурсі «Юні друзі книги» Дипломом третього ступеня. Хіба це не гордість для школи? А це зовсім не бралося до уваги, навіть навпаки…

Вася Гнат зараз у вищій юридичній школі. Прийшов з Годилівської восьмирічки (сусідня школа) запущений, на одних слабких трояках (ріс у важких умовах, без батька). У першому ж творі помітила незвичайність його душі, стала роздмухувати, підтримувати: писав вірші.

Присікалися:

— І який він поет, якщо у мене уроку не вивчив? Дебіл!

А Вася дякує зараз у листах за те, що помітила, підтримала, допомогла пізнати себе, посилила віру у себе. «Ви витягли мене із сірого одноманітного життя, по якому, не зустрівши вас, я міг би іти все життя. Спасибі». Так і Піонія Куцак: така-сяка, дівуля. Бо поверхово сприймали дівчину: «І як вона в тебе староста гуртка!» А Піонія зараз закінчує інститут культури.

Була ще Марічка Халус. Мале, нещасне, замурзане, недолугих батьків. Але помітила потяг до світла, стала виділяти її. Інші настирливо вважали її чи не найгіршим, а вона виробила в собі неабияку активність до громадських справ.

Я не ставлю собі за мету готувати професіональних журналістів чи обов’язково робсількорів. Основна моя мета — щоб не були пасивними споглядачами, щоб мали потяг до пізнання, вміли висловлювати свої думки, відстоювати свій погляд.

І як приємно було, вище всяких нагород, коли Свєта Носей прийшла:

— Мої однокласники нічого не бачили, не знають, хочу організувати у нашому ПТУ зустріч з поетом Палагутою, — і простягає начерк.

Отаких і хотіла я результатів: що отримали на гуртку — нести у життя, запалювати своїми інтересами інших.

Якщо колектив поїдом їсть, вважає, що займаюся дурістю, відволікаю дітей від справ, то багато моїх вихованців думають по-іншому. Ось що пише шестикласниця Оля Лозинська у творі: «Розповім про найкращу людину». Важливо, що ця дівчина принципова, без лукавинки: «Я б хотіла у всьому бути схожою на Гарафіну Петрівну, навіть професію вибрала, як у Гарафіни Петрівни, я буду учителькою, щоб навчати дітей, щоб прищеплювати щиру любов до Батьківщини, до слова, до всього прекрасного. І теж буду старатися робити усе так, щоб стати для своїх учнів маяком». Або Зварич Сільва у листі: «Мила, добра, ласкава Гарафіно Петрівно, так хочу бути схожою на Вас!. Так же цікаво розповідати, писати і говорити. Ви мені найкраща, найцікавіша і найгарніша з усіх вчителів, я ще не зустрічала на білому світі настільки цікавої людини, як Ви. Я не знаю, звідки у Вас стільки фантазії береться: що Ви і пожартуєте, як ніхто, і заспокоїте, присоромите. Я б так хотіла Вам щось подарувати, Ви для мене золоті». Хіба не щиро?

Подібно пишуть багато: хто з армії, хто з інших країв, куди занесло життя. Згадують зустрічі з цікавими людьми, наші походи, літературні вечори, диспути, уроки. Оце і є найкраща нагорода, а все інше — приходить і відходить.

Багато вдячних слів одержувала і з райгазети, і з «Сільських вістей»: «Ви робите необхідну для вихованців справу, пробуджуючи в них Людину, спасибі Вам за неспокійне серце і сонячну, промінку душу», — написала кореспондентка Н. Цюпа.

Дехто із колег каже: «Маєш добру свекруху, усе за тебе робить, тому і маєш час займатися різною єрундою». Що відповім, коли звикли особисте ставити на перший план?

Ніхто мені нічого не робить. Просто, ніж приділяти час другорядному — краще принести приємне якійсь добрій людині, напишу про неї, розповім. Адже пройдуть літа, зникнуть ці люди з землі. А як хтось з прийдешніх зацікавиться минулим Кучурова — за останніх десять літ про нього зверх п’ятсот найрізноманітніших кореспонденцій. То чи не щастя це для села, коли має свого сількора?

Це сторінки літопису сьогодення. Ось «Дискутуємо» (під рубрикою «На вчительський вогник»), «Серце, віддане дітям» — про вчительку Тисовецької восьмирічки Олену Прокопівну Гашко; «Наш танцювальний» — колектив художньої самодіяльності Кучурова, що удостоївся звання народного; «Друг дітей» — чудового дитячого лікаря Д.Ф. Стрежибороду; «Ой висію співаночки» — вишивальницю, у душі якої мережаться віршовані рядки, Мидоріну Іванівну Беженар; «З джерела народного» — місцевого краєзнавця-мистецтвознавця, діловода десятирічки М.Д. Мінтенка; «Діалог у думках» — першого голову колгоспу Івана Сушинського; «Квіт відчахнутих гілок» — оповідання про людські взаємини; «Віра» — інтерв’ю з механізатором колгоспу, кавалером орденів Леніна та Трудового Червоного Прапора Л.І. Жабюком; «Синій лет журавлиної пісні» — образок про кохання; «У вінок Юрію Федьковичу» — триптих; «У народної поетеси» — про Параску Амбросій; «Під щасливою зорею» — про доярку-п’ятитисячницю С.П. Сушинську; «Дорога за обрій» — тракториста-комсомольця Петра Онуляка…

Є розповіді про людей різних професій, різного роду занять: колишній фронтовик Г.Д. Якобчук — «Потрібен людям»; вчитель музики Є.В. Мацько — «Стежкою шукань»; кращий бригадир колгоспу В.Д. Ончуленко — «Трудова слава»; тесля Іван Петричук — «Пам’ять серця»; колгоспний художник Юрій Поляк — «У пошуках власного почерку»; свинарка Гарафіна Мігалеску — «Щаслива»; бібліотекар Марія Михайлишина — «Біля джерел людської мудрості»; санітарка Марічка Бута — «З роси і води»; піонервожата Гарафіна Мінтенко — «Товариш і вожата»; перукар Марія Аронівна Винокур — «Майстер краси»; бухгалтер Савета Мітрян — «Умінням багата»; листоноша Мірча Миколайович Танасійчук — «Живе у селі листоноша»; завідуюча дитсадком Катерина Василівна Гонтарюк — «Уміння жити»; трудівниця городньої бригади Катерина Пуздряк — «Найпривітніша»; страховий агент Ольга Тимофіївна Артемова, прибиральниця Марія Мінтенко, «Кольори райдуги»; актор П.Г. Міхневич — «Із висоти великої людяності»; лісничий Дмитро Іванович Мельник — «Почуття причетності»; коваль Олекса Петрович Гаврилюк — «Життя, як сонце»; будівельник Леонтій Назарович Дячук.

А хіба це не пропагування певного роду занять? Хіба це не розкриття таємниць тої чи іншої професії, адже йде мова про умільців, справжніх майстрів своєї справи?

Питання трудового виховання, профорієнтації знаходить висвітлення і в окремих, спеціально написаних статтях: «Знайти свою професію», «Залишаються у селі» — де узагальнено досвід профорієнтації в Михальчанській СШ (сусідня школа) «Що вміють ваші діти?» — розповідь про трудове виховання у сім’ї Куруляків: «Хліб усьому голова» — про професію хлібороба…

Цілі історії у житті гуртківців, пізнання нового, розкриті горизонти, приклад для наслідування, тому у наших стіннівках «Райдуга», «Гранослов», «Сузір’я» з’являється ціла серія розповідей про досліджене, знайдене. Юнкори вирішують розшукати матеріали про тих, хто прокладав перші борозни нового життя у Великому Кучурові. У райгазеті «Радянське село», республіканській — «Сільські вісті» з’являються їх добірки під рубрикою «Вони були першими». Там розповідь Наталки Салагор про першого бригадира колгоспу М.Д. Чепижка «Мій земляк — ветеран»; Гарафіни Івануц про першого водія І.Н. Іонуца «Пишаємось вами, сельчани»; Ганни Мінтенко про першу доярку Євдокію Братко «Світанки»; Мар’яни Будник про ланкову — «Ланкова найспівучішої ланки»…

Гуртківці пильніше придивляються до того, що відбувається довкола, шукають героїчного у трудових буднях… Так Люся Вудвуд публікує розповідь про Костю Бузенка, «молодого механізатора» — «Хай щастить тобі, Костю» («Молодий буковинець»), Сільва Зварич подає на конкурс, який оголосила райгазета — «Готуйся в трудову дорогу» — розповідь про свою однокласницю Марійку Халус («Марійчині будні»), Наталка Українець пише роздуми про значення людей — творців матеріальних благ — «Які життєві дороги обираємо»…

«Скільки прекрасних людей живе у Великому Кучурові! Вони давно обрали активну життєву позицію і не уявляють буднів іншими», — пише в статті «Раз живеш на землі» Павлович Оленка. Дівчина розмірковує над трудовими долями багатьох односельчан, закінчуючи свою кореспонденцію такими словами: «Як приємно відчувати причетність до всього, що відбувається в твоїй школі, в селі, в країні! Оглядайся довкола — це все твоє: трава, дощ, небо, заводи, поля — все-все! Тож будьмо майстрами своєї долі, людьми сонячними, такими, щоб Батьківщина могла пишатися нами».

Ясно, що подібні дописи юнкорів теж мали вплив на своїх ровесників, бо школярі швидше прислухаються до галасу таких, як самі, співставляють з пізнаним свої вчинки.

Робота клопітка, на неї іде майже усе моє дозвілля. Інший директор підтримав би, бо так повинен чинити кожен учитель, але ніхто не вникає в насиченість, багатогранність життя гуртківців, а тільки шукає, де би нашкодити.

Увіходжу якось у кімнату юнкорів, а виставки — на землі, потоптані ногами, книги з автографами письменників забрані або порвані, листи від цікавих людей також… Надходять учні, обурюються. Кажу про це в учительській. Мені:

— А ти чого займаєшся дурним?

Проревіла, мовби хоронила рідну людину.

Зате районка завжди була уважною. У статті «Читач-газета» відмічається: «У щомісячних редакційних конкурсах часто виходить переможцем вчителька Великокучурівської СШ Г.П. Маковій. Вона має свою манеру викладу матеріалу, коло уподобань. Її виступам притаманні пристрасна публіцистичність, професіоналізм у найкращому розумінні цього слова». Потім подається знову підсумок конкурсів напередодні Нового року. Там фотографія і далі: «Переможцем визначено Г.П. Маковій (село Великий Кучурів) за хвилюючі розповіді про односельчан, насичені образністю, драматичністю, глибоким змістом». Далі — інформація «Чий матеріал кращий», так з фотографією, де: невеличка біографія, а потім… а три роки тому в Гарафіни Петрівни з’явилася ще одна професія — професія сількора.

Пише вона до редакції про будні односельчан, успіхи педагогічного колективу. Має вчителька неабиякий хист до віршування — найвищої організації і дії слова.

Та найбільше вдаються їй кореспонденції про найрідніше — навчання та виховання дітей... Саме такої тематики два матеріали Г.П. Маковій «Є у Межиріччі «Берізка» та «Шляхами легенд» були надруковані в районній газеті за 8 та 12 липня цього року.

Барвиста, жива і багата мова, події — в русі, логічний виклад, чітка стилістика речень. Ось далеко не повна характеристика дописів громадського кореспондента.

Згадані кореспонденції визнані найкращими сількорівськими матеріалами липня».

Мої поетичні «шедеври» друкувались добірками в райгазеті, «Молодому буковинці», «Радянській Буковині», «Сільських вістях», «Радянській освіті» та колективному альманасі «Ранковий клич», «Відлуння». Принагідно дякую Вам за відгук на альманаські у нашій райгазеті.

Поезію люблю, люблю літературу, і щоб привернути увагу до цікавої книги, виступала з рецензіями, відгуками на них:

«Перші кроки» (зб. В. Вознюка «Твої кроки»), «Дзвін непозиченого слова» (В. Демченка «Песнь земле»), «У вінок композитору» (збірник «Микола Леонтович»), «Книга життя» (В. Фольварочний. «Течія»), «Трембітар карпатського краю» (В. Зубар. «Синьогори»), «Світло джерела» (Г. Тарасюк. «Світло джерела»), «Нев’янучий вінок вдячності»  («Радянський письменник» «Воспоминание о Максиме Рыльском»), «Народ скаже, як зав’яже» (збірник «Українські прислів’я та приказки»)…

До цього ж привчаю і юнкорів: прочитав книгу — поділись враженням з автором, напиши йому листа, це для нього цікаво, виступи з відгуком — приверни увагу читачів.

І ось: «Урок мужності» (Зварич Сільва та Мар’яна Будник на книгу Б. Гончаренка «Третій взвод»), «Стежками добра і краси» (Гарафіна Іонуц на зб. П. Палія «Живу тобою, радосте»).

Що вразить — те на папір, щоб поділитися з людьми: сповістити, відкрити, зробити причетними. Завітали у Вашківцях до музею Г.О. Гараса — з’явилася однойменна кореспонденція, побували в Косові у екслібриста І.Г. Пантелюка — в «Радянській Буковині» опубліковано допис «Біля джерел неспокійної професії». Так і юнкори: «У творчій лабораторії митця» (С. Маковій, М. Халус — про зустріч з заслуженим діячем мистецтв УРСР І.О. Холоменюком), відвідали виставку «Наш радянський спосіб життя», що експонувалася у виставочному залі обласної організації Спілки художників України, — з’явився відгук «Про світ добра і краси» (М. Халус, С. Маковій), побували у чудової людини О.І. Шевчукевич — з’явилася розповідь «Незабутні гостини» (Г. Мінтенко). Так само з’являються наші кореспонденції до ювілеїв митців. Мої: «У народної поетеси» (до сімдесятиріччя Параски Амбросій), «Голоси серця» — сторіччя Марійки Підгірянки, «Він мріяв про наш час» — стоп’ятнадцятиріччя Івана Бажанського. Юнкорівські: «Вшанування ювіляра» — сімдесятип’ятиріччя Х.Г. Меламуда (Р. Пантелейчук), «Вклонімося їм» — про драматурга місцевого Г.М. Мізюна, заслуженого діяча мистецтв УРСР К.В. Дзержика, поета і композитора — Сидора Воробкевича (Г. Мінтенко).

І на літературній ниві приваблює пошук. Так взялися дослідити питання «Марко Вовчок і Західна Україна». З’явилися публікації: «Слідами творчості Марка Вовчка» (районка), «Із достовірних джерел» («Літературна Україна», 15.08.80), «Спогади внука» («Радянська Буковина»), «Шляхом пошуків і здобутків» (журнал «Жовтень», №8, 80).

Багато подорожуємо літературними місцями. Газета «Черкаська правда» (31.10.1979) відмічає подорож місцями І. Нечуя-Левицького і власноручний дарунок музею: сувенір за його творами (С. Хаврусь, директор Стеблівського будинку-музею І. Нечуя-Левицького).

У Великому Кучурові живе Л.П. Пантелейчук, учасник Великої Вітчизняної війни, бойова доблесть якого відзначена орденом Червоної Зірки та багатьма медалями. Ніхто не підозрював навіть, що він рідний брат поета Остапа Вілишини, замученого румунською сигуранцею. Поцікавились — з’явилися «Спогади про брата».

Пропагування нових обрядів «Стелися, доле», «Горіння з іскри», «Іде у життя громадянин…», репортаж з стадіону колгоспу імені 28 червня — «Село у вінку святковім»; «Зустріч двох поколінь» — ветеранів праці і старшокласників, «Вчать і навчаються» — робота гуртка економічної освіти, «Честь за працею» — вшанування передовиків колгоспного виробництва, цілий цикл розповідей, присвячених 40-річчю визволення від фашизму («Спасибі, визволителю» — звернення до невідомого солдата);   «Щем обірваних весен» — вдови-солдатки, «Музи не мовчали» — Чернівецький театр під час війни…

З’являються на цю тему і розповіді юнкорів: «Серцем юні» — про Л.С. Гуркала — льотчика, який заслужив двадцять одну нагороду, сімдесят два дні захищав Київ, сто сорок два — Ленінград, двадцять шість років віддав авіації (М. Халус), «Зорі на граніті» — М. Пантелейчук. І знову пошук, який привів до цікавого відкриття: в селі шанують двох вчительок Галину та Гізелу Юхимівну Райфлер, але ми не підозрювали, що була й третя сестра — Женя, яка також мріяла стати вчителькою, а під час війни, як характеризував її майор О.В. Миронов, знаходилась на найнебезпечніших ділянках фронту, неодноразово виконувала відповідальні завдання командування фронту зі зв’язків з партизанськими загонами, за що нагороджена орденом Червоної Зірки, а повернувшись додому, вступила до Чернівецького університету, та юну активістку отруїли...

Дізналися — розповіли людям: через «Радянське село», «Радянську Буковину», з’явився мій нарис «А їх було три…»

Піднімаю проблеми: «Допомогти культармійцям — наш обов’язок» (Газета «Радянська Буковина», де: «…скажу одверто: думається, ми, представники інтелігенції в селі, мусили б більше допомагати аматорам сцени. Це стосується, в першу чергу, лекційної пропаганди, виховання в молоді високих інтернаціональних почуттів». Бо Будинок культури наш пустує, бо для того, щоб трохи розворушити, чогось навчити, проводила вечори, диспути не в школі, а в Будинку культури, і було боляче, що ніколи не приходив ніякий учитель, а, коли запрошувала чи сповіщала, чула роздратоване:

— Знову ти займаєшся дурницями!

Далі — «Зустрічі в клубі», де на основі статті І. Виноградова «Клуб для всех», опубліковані в «Правде», роздумую, що можна було б зробити у нас, наголошуючи, що зацікавилися б молоді і літні такими вечорами: «Сім’єю дорожити умійте», диспути «Поговоримо про хороший тон», «Чи вміємо себе поводити?», тематичними вечорами, вечорами запитань і відповідей, усні журнали, вечори молоді, жінок, трудівників окремих професій…

У газеті «Культура і життя» з’явилася стаття спецкора А. Ваніна «Кожному клубу — вітальню», де він узагальнював досвід культпрацівників Миколаївщини, у райгазеті виступила з кореспонденцією «Необхідно запозичити», спираючись на відгуки односельчан при обговоренні вищезгаданої статті.

Є в цьому плані і критичні матеріали: «Ціна дозвілля» — основна тема якого, чим займаються наші односельчани у вільний час (йому передували розмови в трудових колективах, опитування дітей «Чим займаються твої батьки у вільний час?», анкети), стаття «Що в Будинку культури?» — роботи край непочатий, потрібне лише бажання. А щоб не розводити руками, не скаржитись на безлюддя, клубній раді необхідно детально та уважно вивчити запити сельчан і планувати роботу, виходячи з цього.

Критичних матеріалів взагалі теж чимало: «Де ж та увага?» — несприятливі умови праці на тваринницькій фермі, «Кому потрібна фікція?» — виявлення фіктивних читачів у бібліотеці, «Поможіть бабці Анастасії» — одинока бабуся полишена уваги дітей і села…

Як допомогти людині пізнати світ, себе, своє місце у ньому, стати кращою — такий основний мотив кожного мого виступу.

Звідси багато матеріалів на морально-етичні теми «Дівчина виходить заміж» («Сільські вісті», 28.85). Дівчина виходить заміж. А чи добре обдумала свій крок? Чи все знає про свого судженого? Чи витримає їхнє кохання труднощі, що зустрінуться у житті? На конкретних прикладах із сільського життя показую до чого призводить скороспіле весілля. «Ціна недоброго уроку» — мова про вихователів не настільки вихованих, щоб виховувати. «Послухай, мамо», «Який ти, тату?» — моральне обличчя батьків. «Твоє життя — у твоїх руках» — відкритий лист до знайомого, спонукання глянути собі в душу і по-справжньому розібратися, що там. «На що ми тратимо час?» — діалог з О.І. Ченківською про ціну кожної хвилини, «Оцінку ставлять діти» — часто ми живемо, не задумуючись над своєю поведінкою, а діти підмічають усе… «Без права на бездумність» — взаємовідносини у сім’ї, вплив стосунків між батьками на дитину. «Кого береш за взірець» — значення ідеалу в становленні людини. «Щоб була високою душа» (в «Сільських вістях» під рубрикою «Уроки моралі» з вступним словом: «Г.П. Маковій — постійний і давній автор «Літ молодих». Вона вчителює у селі Великий Кучурів Сторожинецького району Чернівецької області. Питання виховання нашої юної зміни постійно проходить крізь серце цієї жінки, бо це і робота її, і поклик.

Ось і цього разу в листі до редакції Г.П. Маковій ділиться радістю відкриття: «Знайшла чудову сім’ю, яка проста, звичайна, але може бути взірцем для багатьох…» (Йде мова про сім’ю Шкробанців); «Незвичайне інтерв’ю» — інтерв’ю з нареченими напередодні весілля Орисею Беженар та Віктором Кіслінгером, чим, якими критеріями користувалися у своєму виборі.

Подорожую — з’являються розповіді під рубрикою „З блокнота туриста“, як, приміром, розповіді про Запоріжжя, Нову Каховку, Херсон, Миколаїв, Одесу. Треба сказати, що юнкори теж слідують цьому прикладу.

Побували у Латвії — з’явилася розповідь «В гостях у Латвії» (С. Маковій), їхали у Москву до своїх друзів — юнкорів 220-ої Московської школи — з’явилася кореспонденція «Дорогами дружби» (С. Спинул), побували у Рівному — написано «Серце партизанського краю» (В. Гнат), гостювали в Києві — «Як тебе не любити, Києве мій (С. Лозинська, Н. Катабська).

Багато розповідей присвячено висвітленню передового, того, чим може пишатися село, брати за взірець. «У пошуках свого почерку» — колгоспний художник Юрій Поляк має чимало цікавих робіт, варто б організувати виставку. Приїхала до нашого односельчанина М.Д. Мінтенка народна поетеса, колишня учасниця революційного підпілля Д. Ботушанська — матеріал із фото.

Багато уваги віддано роботі депутатів: в рубриці «Радянське будівництво»: «Вуличний комітет діє» — досвід роботи, «Силами жіночої ради» — здобутки цієї громадської організації, «Горіння» — розповідь про депутата С.П. Іонуц, «В авангарді депутати» — депутати і почин, здобутки…

Цілий цикл розповідей під рубрикою:  «Політична освіта», «Земля батьків — земля дітей», «Краса людська».

Мене цікавить передовий досвід моїх колег — з’являються розповіді про них. «Одержимість» — про учительку української мови та літератури Михальчанської СШ Г.П. Косяченко в «Радянській освіті», учительку Межиріцької СШ Г.Ф. Буяльську в журналі «Радянська школа».

Всього не перелічиш. Та й чи потрібно! Я вдячна Вам за увагу, бо хоч роблю це все не для доброго слова, а для того, щоб якомога більше моментів пронести у майбутнє, спонукати до роздумів, а кого й до пробудження совісті — все-таки дуже приємно, коли бачиш того, хто розуміє, що все це не так просто і заслуговує не капання на мізки, а іншого ставлення. СПАСИБІ! Ви не сказали, куди збираєтесь писати, то кажу я.

Рада була б, якби Ви написали до нашої районки (в «Буковину» не пройде, скажуть: хіба що до дня преси, хіба зараз, коли заввідділом у відпустці, а в відділі сама М. Дем’яненко. Вона добре ставиться до мене і могла б просунути на тому тижні). Це, розумію, виглядає нескромно. Але мені так напосіла ота всебічна гризотня, що таки хотілося, аби почитали мої колеги дорогі, рідня та й збагнули (раз про то каже авторитетна людина), що не зморозила голову, а роблю потрібне і цінне. Тож пробачте оцю нескромність.

Могли б до районки приблизно так: працюючи все життя журналістом, знаю як добре, коли газету підтримують сіль та робкори. Адже вони часто повідомляють про те, до чого в професіонального журналіста не завжди доходять руки. Ну, що Ви шефствуєте над нашим гуртком, не раз бували в школі, бачили, що зроблено мною, дітьми. До речі, це перший гурток юнкорів у області і один із перших у республіці. Зараз створюються гуртки школярів, але ні один у республіці не веде такої багатосторонньої роботи.

Ви робіть, як Вам душа підказує, як вийде, а я кажу те, що болить. Як сповідь. Бо таки дуже нелегко, що воно так.

Коли у Чернівцях був семінар (Республіканський) керівників гурткової роботи, після моєї доповіді багато учасників було у школі, щоб переконатися на власні очі у почутому. Матеріалами у Кімнаті юнкорів були вражені. Тоді і запропонувала мені керівник семінару узагальнити все і виступити із статтею в журналах «Радянська школа» та «Українська мова та література у школі». Там надрукували відразу. Значить, варте уваги, а у школі на це уваги ніхто не звернув.

Я дуже мала велику надію на цього директора, що він поставить навчально-виховну роботу на належний рівень, бо може, а він… Сів на крісло, оп’янів і хоче боготворіння. Боготворити, звичайно, можна, коли є за що. Каже, що я підриваю його авторитет, як кажу правду у вічі:

— Тобі хто дав право підривати мій авторитет! — кричить, але авторитет треба заслужити.

Присікав, травив і казав:

— Так буде доти, поки не побачу тебе на колінах.

Скільки б сам не робив, хоч лопни, а результатів відрадних до кінця не буде, якщо загальна атмосфера у школі не є царством добра і краси. Вирішила плюнути на усе, пішла у редакцію. І скільки мною зроблено (та ж були відкриті заняття, уроки, чув захоплені відгуки людей цілого району), хоч би для виду пробував затримати, навіть не запитав, а зрадів:

— Тепер буде спокій.

В редакції я зразу ж почала займати перші місця, на день Преси була відзначена Грамотою (а в школі, хоч робила значно більше, ніхто ніколи навіть словом не відзначив), але не могла без дітей: чи звичка, чи покликання.

Приходжу десь у школу і прошусь провести урок. Вирішила повернутися. Буду працювати від совісті, робити свою справу, хай кажуть, що хочуть, аби тільки назад опинитися в учнівському колективі, — думаю.

Домовилася з заврайвно, пообіцяв помогти повернутися. На моїх годинах не було окремої людини. Але райком не відпускав і заврайвно зразу ж змінив пластинку:

— Нема годин, від вас життя у школі нема, ви нестерпна людина…

І не луснеш тут з чуда! Другий був би зацікавленим повернути таку вчительку у школу, бо від неї буде користь. Поле не всіяно ініціативними, присвячуючими себе пошуку, дітям. Але йому то що! Директор прочув про моє повернення, усякого йому наговорив, що я баламучу колектив, не даю йому жити, що відколи мене нема — у колективі рай — і він послухав, не перевірив, навіть слухати нічого не хотів.

Аякже, я мала гріхи: коли збирали у колгоспі яблука, наносили собі цілий клас, слали деякі вчителі дітей з уроків собі рвати, бо для колгоспу трясли. Я сказала, що учні все бачать, що до чого зводяться проповіді, якщо так чинимо. На другий день висить догана: Маковій хворіє на історичний невроз і створює нестерпну атмосферу у колективі…

Далі, був у селі Тимошик, у своїй статті зачепив питання виховання.

Так виявляється, я була винна, що у село приїхав кореспондент і написав критичний матеріал.

На другий день знову зібрали збори і обговорювали мою поведінку. І майже усі, щоб догодити тому, у чиїх руках їх спокій і години, засуджували: у нас все добре, ти наклепуєш на колектив, протиставляєш себе всім, роби не язиком, а ділом?! І… знову догана.

А чоловік кричить: чини, як другі: відчитай уроки — і додому, як другі — годуй бичків, пилуй хату, бо ти одна дурна. Мама теж: май є у школі учителів, але я вижу, як вони живуть, усі коло хати. Мені б більше для них хотілося публічного виправдання своїх вчинків, статті. Бо так тяжко поверталася у школу: їздила аж в Міністерство Освіти. А там дивувалися...

Того заврайвно зняли з роботи (упали мої сльози!), але директор обманув завоблвоно, що нема годин і дав мені групу продовженого дня. А мої години дав тим, хто підспівує йому, зверх ставки. То як це назвати?!

Якби він був таким, як треба, він був би зацікавлений, щоб я читала літературу, бо жоден учитель літератури не має того дару слова і не веде такої великої позакласної роботи, як я.

— Ага, тепер вже не маєш де виділятися, будеш тихо стояти, — сказав мені. Але я далі вела гурток (бо стільки зроблено і діти просили) і зараз, коли я з немовлям, гурток діє, діти приходять до мене додому і ми займаємося з ними, бо вони хочуть цікавого життя.

Ой Олександре Сергійовичу, тепер Ви і не раді, що зачепили зі мною. А я так скажу: якщо можете, чимось поможіть, а якщо ні — то і СПАСИБІ на тому, що мала перед ким висповідатись, бо так несолодко живу.

Міцного Вам здоров’я, справжня Людино!

Село Великий Кучурів

Гарафіна Маковій