— Я взяла сьогодні на себе дуже велику відповідальність: наважилася стати перед вами голосом предків наших. Голосом тих, хто сто, а чи й двісті років ходив по цьому селу, дивився на це ж небо, радів оцьому ж сонечку. Хто був у шкільному музеї «Берегиня», — бачив стенд «Стрій нашого села протягом віків». Так ось, на мені горботка, якій уже сто двадцять три роки. Її ткала ще моя прабабуся, готуючи собі у зестрю (придане), сорочці — дев’яносто вісім, баярці теж зверх ста, трайстина — такого ж віку. Це все дісталося мені від бабусі, як і оця снізка з плодів клокічки, що має свою історію, бо це дерево колись у нашому селі вважалось святим. Жодна підвалина не закладалась без його благословіння і жодна жінка чи дівчина, скільки би не мала на собі прикрас, не обходилася без подібної снізки…

Так почала перший урок народознавства вчителька-краєзнавець Г.П. Маковій перед аудиторією у великому залі Будинку культури, що вміщував майже всю школу.

— Народознавство — це новий курс, який викладатимуть з цього навчального року у всіх школах України, — уточнила згодом директор одинадцятирічки З.П. Гамаль. — Ми вже маємо базовий побутово-етнографічний музей, маємо чимало зібраного матеріалу, з яким не соромно показатись навіть за межами району. Саме Ґарафіна Петрівна протягом педагогічної діяльності по крупиночці збирала все те, що, як виявилось, вилилось сьогодні у нагальну потребу — окремий курс.

А згодом полилася пісня. Щира, душевна…

— Як ви думаєте, скільки пісень може мати одне село? — робить слухачів своїми співбесідниками Г.П. Маковій.

Учні називають одиниці, десятки, кілька десятків…

— А ілюстративні матеріали приголомшують. Виявляється, їх кілька сотень.

Не може бути? У руках вчительки листки з текстами. Тут — все упорядковано, розкладено за темами. Це титанічна праця. Адже ходилось від хати до хати не рік і не два, а цілі десятиліття і просилось: «Бабусю, заспівайте такої, якої ще вас ваша бабуся навчила»…

Щоб голос душі народної у землю з людиною не пішов, не обірвавсь. Бо що на серці лежить — про те і співається. Там наші радощі і жалі, там наші звичаї, традиції і моральні норми…

А обрядові. Ми теж там відкрили новину. Приміром, похорон. Хто з нас знає ті приповідки-голосіння, що супроводжували цей ритуал! А вчителька-фольклорист повідомляє те, що їй вдалося записати в старожилів:

— То був великий сором, як за мерцем ніхто не приповідав, голосячи. Кожна людина мусіла знати голосільні співанки… І наводить, відтворюючи голос, прямо шедеври народного мелосу, який засвідчує надзвичайно великий талант, людяність наших предків.

Наші предки… Вони вміли відчувати дух землі, дух дерева, квітки, травинки, уміли ставитися по-лицарськи, як до живої істоти. Про це свідчать різні примовки, заклинання.

— Іди, берізонько, у купіль, щоб моє серденько було всім любе, — співала мати, купаючи вперше свою донечку у відварі з березового листя, щоб така ж білолиця, така ж струнка була…

Все знайшло свій відсвіт у пісні: і перша світова війна, де в образі Г.П. Маковій ми вочевидь вздріли нашу прадавню односельчанку. Яка ластівкою стала перед нами з горем і забила своїми крилами:

​

Ой у нашім файнім селі — та сталася дойна (біда).

Вчора діти мали тата, а сьогодні война.

Взяв го цісар, дав му ґвера (рушницу)

Себе защіскати,

А сам сидит, п’є, гуляє у своїх палатах.

​

Було у співанках і відлуння Другої світової…

А відтак співала про кохання, невільничі псалми (жалі жіночі за нелюбом у шлюбі), про сирітську долю, пісні про корчму та лихо від неї, чумацькі наспіви, які докотились до нас, співанки часів Тимоша Хмельницького, що відсіялися на цій землі ще тоді, коли війська йшли через Чернівці на Сучаву, Ясси…

Пісні з репертуару Г.П. Маковій повернули забуту спадщину краю.

 

М. Мінтенко, село Великий Кучурів.

На знімку: Г.П. Маковій.

Фото М. Василовича, вчителя.

Газета „Радянське село“