Вчитель мови, літератури… Чи кожен може бути учителем? Що для цього треба?

Ні, не просто стати учителем, — можуть мені відповісти, — бо для цього треба зуміти вступити в педагогічний навчальний заклад, закінчити його. А це дійсно непросто…

А от з тих, кому вдалося це зробити — здобути освіту, чи кожен може бути учителем?

Ні.

Що для цього треба? Скажуть: любов до дітей.

Так. Це треба. Але, по-моєму, не це головне.

Основне — мати чуйну глибоку душу, здатну кожного відчути і зрозуміти, уміння порадіти чужій радості, відгукнутися на чуже горе, біду. А ще — вчителем може бути тільки той, хто сповна усвідомлює свою місію просвітителя, хто по-справжньому любить свій народ, свою історію, хто розуміє, що має не тільки навчати дітей свого предмету, а допомогти їм правильно зорієнтуватися у житті, вибрати правильну дорогу.

Про таку вчительку мені і хочеться розповісти. Це — Гарафіна Петрівна Маковій із Великокучурівської десятирічки Сторожинецького району Чернівецької області. В чому її найперша заслуга? В великій, глибокій людяності, в тому, що вона сама може бути взірцем того, чого навчає дітей. Чуйна, уважна до кожного, об’єктивна, за правду — в штики, що, на жаль, ще не кожен з нас вміє.

Для неї немає чужої біди, тому не тільки сельчани йдуть до неї з усім, особливо, коли конфлікт передбачається з тими, хто мав би захищати їхні права.

Підкажіть. Порадьте. Допоможіть…

Підказує, радить, допомагає…

Ось і тепер: прийшла за порадою сивочола багатодітна мати, у якої в сім’ї негаразди. Розказує про своє нещастя, плаче… Це В. Луківська із кута Горб. Скривдив колишній чоловік.

А від людей уже чую, як оце недавно влаштовувала в лікарню престарілого Д. Пантелейчука, поміч вибивала в сільраді, набігалась, наклопоталась…

Від прикутої до ліжка дівчини із сусіднього села — Ганни Дущак теж почув, що вчителька є єдиний її найтісніший, найбажаніший порадник і друг…

Подібних прикладів можна навести безліч!

Учитель починається з милосердя в активній формі. Тоді і його вихованцям передається ця така необхідна нині риса — у наш трохи байдужий та й навіть дещо жорстокий час.

Учитель починається з пристрасного бажання все охопити, все знати, з невпинної жадоби пізнання.

Мені довелося мати у руках численні товсті загальні зошити, заповнені вчителькою виписками з опрацьованої літератури, величезні картотеки на хвилюючі її теми. Серед них — батьки і діти, самовиховання, історія краю. Вчитель і учень…

Постійний пошук, постійне самовдосконалення, жагуча потреба дії, самозбагачення — це не тільки читання художньої літератури з олівцем у руках. Це й багаті тісні контакти з великими, цікавими людьми.

Гарафіна Петрівна Маковій як у своєму домі в народного артиста УРСР П.Г. Міхневича (а її вихованці інсценізовували «Лісову пісню» Лесі Українки, вивчали історію Чернівецького музично-драматичного театру). Їй пише: «Дорога моя рідна Гарафіночко…» відома українська письменниця Оксана Іваненко, творчістю якої вихованці Гарафіни Петрівни зацікавили старожилів села і одна з них — Г.Г. Івануц у знак дяки виготовила письменниці буковинський стрій.

Була вона і в Павлишах, і в домі Сухомлинських у Києві (про що свідчать теплі написи-автографи Г. Сухомлинської, дружини безсмертного педагога, і в упорядника п’ятитомника В. Сухомлинського С.Г. Дзеверіна, куди теж привели вчительку педагогічні проблеми…

Та ось і урок. Актуальний, нестандартний урок у 5-Б класі, приурочений Т.Г. Шевченку. Побувавши на ньому цілком випадково, відкрив для себе чимало.

Посудіть самі: мені довелось почути, що кожен п’ятикласник придбав для власної бібліотечки «Кобзаря», майже кожен — повість «Художник» Т. Шевченка, книгу В. Шевчука про Великого Кобзаря — «Терновий цвіт»…

Мало цього — п’ятикласники ще задовго до Шевченківських днів ходили з цими книгами у селі від хати до хати, пропонували односельчанам придбати. Школярі також досліджували життя, інтереси вулиці, що носить ім’я поета. Це те, що передувало уроку, завдання, одержані заздалегідь. А тепер викладалося радісне і наболіле, зав’язувалася гостра проблема. Коли діти пропонували селу книжки, нерідко чулося і таке:

Радул Люда:

— Рекомендувала сусідам твори Кобзаря. Кажуть: нам ні до чого.

Зварич Ірина:

— А мені одна тітка кинула сердито: обійдуся і без поезії. Що, зажену в стайню та й буду доїти?

Яна Ілащук:

— Мені соромно, що немало людей, навіть непохилого віку, абсолютно байдужі до всього, відмовились від запропонованої літератури.

Віталій Радул:

— Люди, здебільшого, думають тільки про себе. якщо хтось і допоміг — негайно вимагає плати… Діти самостійно глянули в обличчя селу і обурення було великим. Вони сповна усвідомлювали велич Шевченка і ось таке… Билось питання: як перебрати оту байдужість, запалити… Билось, не запропоноване учителькою, а виболене, з глибини дитячих сердець.

Ось іще наводиться не досить веселий факт: в минулому році приїжджали в село студенти Сімферопольського педінституту збирати фольклор. Потрапили до Дмитра Демчука, якому сто один рік.

— Покажіть нам, будь ласка, найбагатшу в селі людину, — просять.

— Е, у нас багатирі, — пишається він. Киржу в руки — тюпає, де найкращі ворота, найпишніші поверхи. А господарі — ні бум-бум. Ні про село, ні про його традиції.

— Та ми багату людину — в значенні — цікаву, — розтлумачують гості діду. Плює спересердя і тюпає до сусіда, що поруч, М.Д. Мінтенка, господа якого зовсім не виділяється у селі.

Та М.Д. Мінтенко присутній на уроці. У класі експонується його Шевченкіана — зверх сотні значків, листівок, марок, екслібрисів, приурочених Кобзарю. Відомий краєзнавець і дослідник старовини робить короткий огляд. Знову звучить слово про величнішого з великих. Знову діляться п’ятикласники набутим, відкритим.

Ті, хто напередодні отримав завдання дослідити у музеї Ольги Кобилянської тему «Кобилянська і Шевченко», розповідають як глибоко шанувала наша Гірська орлиця поета — борця за волю (бачили переклади його віршів на німецьку мову). Ті, що мали ознайомитися з вулицею Шевченка в обласному центрі, повідомляють про свої відкриття: саме там, на вулиці Шевченка, в 1899-1912 роках жила Ольга Кобилянська, відома буковинська письменниця. Тут, на вулиці Шевченка, зупинявся І. Франко, коли у 1913 році приїжджав у Чернівці…

Тут живе народний артист УРСР П. Міхневич, який розповів школярам про постановку Чернівецьким театром п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля», в якій він виконував роль Гната, а його дружина — теж народна артистка УРСР Г. Янушевич — роль Галі…

— Цей нестандартний урок вмістив у себе дійсно неймовірно багато, — підтвердив мою думку заступник директора з навчальної роботи М.С. Хович, наголошуючи, що він у вчительки не один. Пов’язані вони перш за все зі своєю місцевиною, з життям, з виробленням активної життєвої позиції у школярів.

Ось недавно побувала вона з старшокласниками у тієї ж прикутої до ліжка Ганни Дущак. Дівчина складає вірші. Г.П. Маковій підготувала їх до публікації в обласній газеті.

Поезія дівчини схвилювала до глибини душі одного молодого чоловіка. Він відчув у ній споріднену душу. Ганна мимовільно перетворюється у його богиню, зорю, він засипає її чудовою своєю поезію, у якій вона пронизує кожнісінький рядок сонячною струною.

І він пропонує: «Станьте моєю дружиною…» Він — фізично здоровий і гарний, досить обдарований поет.

«Не може такого бути. Я — неповноцінна», — чує у відповідь.

«Неповноцінна? Ви — безцінна! Моє кохання поставить Вас на ноги, влиє живильну силу. Я доглядатиму за Вами, як мати за дитям. Зрештою — це не має значення, у якій оболонці Ваша душа. Головне — я знайшов її…»

Йшло заняття факультативу «Основ сімейного життя». Ганна розповідала, читала…

І ось, можна сказати, зухвале запитання Орисі Карчі, десятикласниці:

— Скажіть, Ганно, а якби доля колись Вам запропонувала два шляхи: бути здоровою, але не стрінутись з Віктором (так звуть Ганниного коханого) або стрінутись з Віктором і бути такою. Що вибрали б Ви? Здоров’я?

Без тіні вагання дівчина відповіла:

— Віктора…

— Ось що таке любов… — прошелестіло між старшокласниками. Саме такою була тема сьогоднішнього заняття.

Вчитель є вчителем, коли щось змінилося від того, що він є, коли приніс якусь ініціативу, коли оре якесь незаймане поле, засіваючи його добром.

Що започаткувала ця вчителька? І що вона зробила такого, що різнить її від інших, протягом двадцяти літ?Знову стають перед очима стоси товстих зошитів з виписками з різних питань, багатющі картотеки з питань морального виховання, власні дослідження, публікації…

Публікацій із підписом «Г. Маковій» близько тисячі: і це не просто публікації, це — свої відкриття, знахідки; це й привернення уваги громадськості до далеко не другорядних проблем.

Вона, Г.П. Маковій, організувала у школі гурток юнкорів, який веде велику дослідницьку роботу у селі. Ніхто не додумався до неї писати з дітьми книгу Пам’яті про односельчан, що не повернулися з війни (а це зараз далеко непросто: час позабирав очевидців, постирав найпотрібніші деталі — проте, багато сторінок цієї Книги звучало і в республіканському масштабі).

Ніхто не додумався посадити Сквер Пам’яті, присвячений цим людям, де кожне дерево носило ім’я фронтовика. Ніхто не додумався зібрати від старожилів найцінніші скарби — старовинні пісні і упорядковувати разом зі школярами величезний рукописний збірник «Струни серця», де цілком і повногранно відбита історія дорадянського села.

Ніхто не додумався детально зацікавитись мистецтвом краю, історією села, що лягає в Літопис добрих справ села, сторінки якого також відомі і за межами області…

А все це — у той час, який ми вважаємо тепер часом застою. Учителька була новатором за покликом душі. Робила те, на що наголошується зараз, ще тоді, давно, за велінням серця. І мала через це, як знаю, чимало клопотів, через що змушена була кидати улюблену справу, але, зрозумівши, що не зможе без неї, повертатися до неї аж після втручання Міністерства освіти…

Чималу ділянку становить і літературно-дослідницька робота. Саме завдяки Г. Маковій про Великокучурівську десятирічку знають Оксана Іваненко, Дмитро Павличко, Наталія Кащук, Марія Познанська, Любов Забашта та десятки інших відомих митців, з якими юнкори, керовані Г.П. Маковій, підтримують тісні стосунки.

Ось і цими днями на адресу юнкорів надійшла величезна бандероль із Києва від письменника — чуваша за національністю — Петра Чичканова. Юнкори охоче ділилися зі мною дарунком від старшого друга.

— Ми мали дуже незначне уявлення про Чуваську Автономну Республіку і, напевне, це уявлення таким би й залишилося, — розповідала п’ятикласниця Наталка Ончуленко. — Петро Миколайович добре знає мистецтво свого краю, літературу і надіслав нам цілу бібліотеку чуваських авторів.

— Вам цікаво, що ми зрозуміли з того? — продовжувала Наталя. — Чуваський алфавіт створений на руській графічній основі, значить, читати можемо, бо літери усі, як наші. А зміст слів — невідомий. І саме тоді, коли ми не розуміли чуваські слова, ми дуже зрозуміли роль самого Петра Чичканова у літературі. Він — місток, який допомагає українцю зрозуміти чуваша, чувашу — українця, так як переклав чимало чуваських поетів, прозаїків українською мовою, українських — чуваською.

Юнкори отримали всі ці книжки. З захопленням читають твори Миколи Ільбека, Володимира Салая, Володимира Ухлі… Шукають на карті Чувашію, розповідають про неї в селі.

— Дивина! — робить огляд перед школярами Алла Маковій. Такі прекрасні книжки! А царський уряд колись у своїх законах писав: ніяких чувашів серед інородців Російської імперії нема, а тому і мови такої бути не може…

Ділитися набутим у юнкорів, керованих Г.П. Маковій, традиція.

У Г.П. Маковій є мета — разом з юнкорами створити у селі краєзнавчий, а при школі літературний музей. Матеріалів для нього уже чимало. Допомагають у цьому друзі: книголюб із Маріуполя П.Г. Дубинка, буковинський журналіст О.С. Масляний, секретар-діловод школи М.Д. Мінтенко…

А основа для цього є. Юнкори уповіли мені про славні літературні імена, пов’язані з Великим Кучуровом, традиції культури.

З гордістю констатувалося, що ще за часів чужоземної окупації їх земляки шанували художнє слово, творців літератури і мистецтва.

— Наш односельчанин Артемон Фусул особисто знав Ольгу Кобилянську, яка не раз проїжджала через Кучурів, коли вирушала з Чернівців у Димку чи до Кимполунгу…

— В музеї письменниці, що в Чернівцях, ми бачили нотатки незакінченої новели, в основу якої лягли долі людей з нашого села…

— У 1927 році, коли передова громадськість святкувала сорокаріччя письменниці, жителі нашого села Суховерський, Цуркан надіслали ювілярці вітання…

— Відомий факт, що Ольга Юліанівна, зустрівши на ринку заплакану жінку (це була наша односельчанка, в якої вкрали гроші), виділила з свого гонорару…

Усе це — результати пошукової роботи, яку також започаткувала вчителька літератури.

Я дізнався від її вихованців, що з їх рідним селом пов’язані імена Юрія Федьковича (в цісарській армії разом з ним служив Ілаш Хрестик, якого поет навчив читати, писати, якому присвятив і поезію «Рожі», де зазначив: «На поклін з Великого Кучурова Ілашеві Хрестику»), Сидора Воробкевича (поповнював тут свої фольклорні записи), що в село приїжджало багато поетів і прозаїків, художників, акторів і кіноакторів, що юнкори брали участь у масовках фільму «Така тиха, така тепла осінь», що зібрана бібліотечка автографів авторів, які писали про Буковину, та тих, хто присвятив свої твори поету, закатованому фашистами, Миколі Шпаку.

Кожна книга з автографом, кожен лист — то ціла історія…

Ось теплий напис на книзі «Літопис життя і творчості Марка Вовчка», зроблений автором — Б.Б. Лобач-Жученком, внуком славнозвісної письменниці.

Виявляється, Борис Борисович кілька разів приїжджав до них, в Кучурів. А юнкори побували в Москві, у нього. Усе це відбито в публікації юнкорів «Слідами творчості Марка Вовчка».

Школярі вповідають своїм читачам, як вперше мали перед собою творчу лабораторію митця-дослідника, побачили усю складність збору матеріалів, клопітливість обробки їх, варіанти редагувань, як тримали в руках листи Марії Олександрівни, яких у сімейному архіві Б.Б. Лобач-Жученка сто дев’яносто і п’ятсот шістдесят листів до неї…

Тож бачу багато цінних матеріалів, пов’язаних з життям письменниці, що дало можливість юнкорам обладнати у себе куток Марка Вовчка, запалило бажанням зібрати відомості про зв’язок названої доньки Великого Кобзаря з Буковиною. Знайомлюся і я з результатом роботи, де йде мова про шанування буковинцями таланту письменниці, видання її творів у Чернівцях ще за її життя, переклад їх О. Кобилянською німецькою мовою, захоплення ними Ю. Федьковича…

Пишуть учні, бо вчителька пише. Вони, як і вона, друкуються не тільки в місцевій, а й в республіканській періодиці: журналах, колективних збірниках.

Про що пишуть учні і вчителька? Про те, що болить. Про дітей і батьків, про кращих людей села, про свої дослідницькі результати, про проблеми, що потребують розв’язання. Пишуть про відкрите і побачене, відчуте і пережите. Найбільш про школу і виховання, становлення людини.

Ось допис про книгу В. Скуратівського «Берегиня» під назвою «Підручник життя». Учні прийшли до висновку в такому ж ракурсі дослідити своє село, написати свою «Берегиню». Автор благословляє їх на це, дає слушні поради. Ось дитяче одкровення — «Вам лист, батьки і матері», ось публіцистичні роздуми «Втрат може не бути», «Про красиве в людях», «Щоб вогонь не згасав» — проблеми молодої сім’ї…

Вчителька старається виховати в учнях насамперед — доброту, вміння бачити, відчувати поруч себе людину. Починає з допомоги дитині пізнати себе. Вихованці навперебій оповідали, як уже на першому уроці ділили аркуш на дві половини, записуючи в одній — свої хороші риси, в другій — погані.

Як виявилося, що абсолютно кожен з четвертокласників тоді вперше спрямував погляд у себе, визначив вмісткість свого «я». Згадували, як колективно визначали, якими рисами має володіти справжня людина, для чого вони прийшли на землю, як питали себе, чи мають бажання виліпити з себе справжніх людей, як вирішили вести щоденник спостереження над собою, як виставляють оцінку щовечора за прожитий день.

Мудреці кажуть: якщо корабель не знає, куди пливе, то ні один вітер не буде йому попутнім. Тому Г.П. Маковій допомогла кожному своєму вихованцю вибрати провідну зорю, тобто — ідеал із навколишнього життя, із тих, хто поруч…

Та й сама вчителька — ідеал для багатьох. Це стверджували мені її як колишні, так і теперішні учні. Ось думка колишньої учениці Людмили Вудвуд, що нині вчителює у сусідньому селі: „Гарафіна Петрівна для мене взірець. Вона дуже яскрава особистість…“

Так, вчитель починається з особистості! Людина здатна дати іншому не більше, ніж вона містить у собі. Заздрісник дасть заздрість, дрібний, мізерний — озлоблення, злість, сліпий, напівзрячий — усе, що потрапить під руки… І тільки велична, гарна особистість покладе на жертовник себе і буде випромінюватися сповна та безкорисливо во ім’я примноження добра і краси на землі.

В.Кот, кореспондент райгазети „Радянське село“,

Сторожинецький район Чернівецької області

На фото: Б.Б.Лобач-Жученко з юнкорами Великокучурівської СШ